Життя на кордоні із війною
Вісім років на кордоні із війною прожила пенсіонерка Валентина Лавренчук. Жінка із селища Новотошківське Сєвєродонецького району Луганської області. Даний населений пункт буквально через дорогу межує із так званою ЛНР. Старенька терпіла до останнього. Навіть тоді, коли їхній будинок рашисти вже розбомбили, жила у комірчині. Але коли всі мешканці поселення евакуювались, вирішила теж виїжджати.
Далі – у монолозі історія 76-річної Валентини Степанівни, яка так мріє про Перемогу.
Вісім років пекла
У нас війна розпочалася у 2014 році. Через наше селище проходив Бахмутський шлях. Ми його називаємо «Асфальт». Ми жили по одну сторону дороги — в Україні, а вже через дорогу була територія, яку захопила росія.
Умовний кордон між територією, яка підконтрольна Україні та територією, тимчасово окупованою росією.Фото: Скріншот із відео.
І вісім років вони нас постійно обстрілювали. Вісім років ми прожили у пеклі під кулями. Жили без світла, без води. По воду ходили під обстрілами до джерела та відрами носили. Спершу ще магазини трішки працювали, та згодом вони позакривалися. І тоді ми виживали завдяки волонтерам. Випускники нашої школи, хлопчики на своїх машинах, їздили і привозили нам ліки, продукти, хліб. Все, що потрібно, ми писали їм на список.
Не витримавши, ми втекли із селища, переїхали до Лисичанська. Та згодом повернулися назад. Хоча рашисти й обстрілювали, але по будинках не стріляли. Так, осколками могло побити вікна, дах, але сама будівля залишалася неушкодженою. Я часто тікала у підвал, але і він ходуном ходив. Потім облаштувала собі місце в комірчині: все звідти винесла, поставила табуретку, ліки та воду. Тай там ховалася. Але вже перед 24 лютого рашисти як оскаженіли — все більше і більше стріляти почали. Сиджу в тій комірчині і думаю, що більше вже не витримаю. Хоч би трішки лягти. Кажу до сина Кості: «Я йду ляжу. Що буде, те й буде. Сил уже немає».
Цілеспрямовано — на будинки
Але тоді як почали над нами літами літаки…. Ой-йо-йой… Який це гуркіт, свист! І цілеспрямовано почали обстрілювати будинки. У мене сльози лилися рікою. Як це було страшно!
Один літак полетів прямо на наш медпункт і кинув зверху щось схоже на вогневий шар. Медпункт у нас гарний був. А які там дівчатка працювали! Розумниці! Як впала бомба, обвалилося все. Дві дівчинки відразу насмерть. А ще двох плитами придавило. І не було кому витягнути їх. То пам’ятаю, як тоді наш староста Артем Лойко бігав і шукав допомоги. Знайшов він когось, дістали їх, та подальшої долі цих жінок я не знаю.
Ракетна атака із неба селища Новотошківське.Фото: Скріншот із відео.
Вимушена евакуація
Всі люди, в яких були на той час власні автівки, почали масово виїжджати. Були й такі, які хотіли в росію і поїхали туди. А до нас почали приїжджали волонтерки із Лисичанська та допомагати евакуюватися. Люди їхали туди, куди віз автобус. По різних куточках України наших людей повивозили.
Мій Костя спершу все казав, що ми не поїдемо нікуди. Та кажу йому: «Що ж ми тут сидіти будемо? Де ми будемо? Хати ж то немає вже… Все навкруги горить-палає».
Тим більше, що наш староста ніяк не погоджувався покинути селище до того часу, поки там залишився хоча б хтось із людей. Тож ми досиділися, що останнім автобусом виїжджали. Приїхали до Лисичанська, а там нас запитують: «На Хмельниччину поїдете?». Та ми поїдемо куди завгодно вже.
Життя на Сатанівщині
Дорогою ми подзвонили до далеких родичів у Сатанівській громаді. Звідти, із села Іванківці, був мій покійний чоловік. Родичі нас дуже гарно прийняли. Поживши трішки, знайшли вільну стареньку хатинку і переїхали туди. Але так як там умов не було, почали шукати квартиру у Сатанові. І знайшли, та у вересні перебралися. І тепер як у санаторії живемо. Вода є, тепло є, ніде не стріляють.
Та вони як тільки дізналися, що ми переселенці, то всім хочуть допомогти. От Тетяна Станіславівна, тут у конторі працює, то вона нам як зібрала повні пакети овочів, консервації, тушонки, то син ледь доніс додому. Вдячність їм велика!
А от ще випадок пригадала: в мого сина хворі очі і дороговартісні ліки потрібно зберігати в холодильнику. Та коли ми перебралися у квартиру, у нас холодильника не було. Я ліки ті клала у кульок і вивішувала на балкон. І тут один чоловік питає мене: «Жіночко, а ви переселенка?». Кажу: «Так, живу тут на першому поверсі». Зайшла розмова щодо холодильника, і він каже, що має в гаражі холодильник, яким не користується. І він нам дав його! От які тут люди!
І часто нас запитують незнайомі сатанівчани, чи щось нам потрібно, чим допомогти.
І, відверто кажучи, спершу, дійсно, нам було трохи важко. Та зараз ні в чому потреби не маємо. Гуманітарну допомогу отримуємо, пенсію нам виплачують, допомогу як ВПО отримуємо. От вісім років попередніх були в страшному пеклі. А зараз ми як на курорті. Єдине, що болить, що повертатися нам більше немає куди. Селище Новотошківське стерте із лиця землі.
Селище Новотошківське Сєвєродонецького району Луганської області знищили рашисти.Фото: Телеграм-канал Луганської ОВА.
