Історія сатанівчанки, яка чекає з війни свого чоловіка
«Він телефонує і каже, що йде у бій, а я нічого не можу зробити. Лише чекати та молитися. І так вже майже рік... Але попри це, я безмежно пишаюся своїм чоловіком і братами, які добровільно пішли захищати свою Батьківщину і кожного з нас».
Село Клинове, що на Сатанівщині. Тут проживає сім’я, усі чоловіки з якої — добровольці. Мова про двох братів і чоловіка їхньої сестри Лесі, який на момент повномасштабного вторгнення був у Бельгії, але вже 1 березня був у лавах Збройних сил України. За словами пані Лесі, її чоловік побував у всіх найгарячіших товчках Сходу, а зараз тримає оборону Бахмату.
Війна
— Я добре пам’ятаю день, коли розпочалася війна, — розповідає дружина воїна, сидячи із заплаканими очима на дивані у своїй вітальні.
Далі Леся розповідає (прізвища ми не називаємо з міркувань безпеки), що у той день вона була у Польщі, а її чоловік — у Бельгії. Два дні жінка не могла до нього додзвонитися, а коли їй це вдалося, то довідалась, що він уже був на кордоні.
— Я плакала. Я стояла на колінах і благала його повернутися, на що він мені відповів: «Леся, я знаю, що ти в мене сильна і з усім впораєшся. Ти подбаєш про безпеку дітей, а я мушу йти, бо інакше не зможу дивитися в очі своїм дітям». І я зрозуміла, що мої вмовляння марні, — пригадує жінка.
Вона ж ще довго залишалася за кордоном. Не тому, що боялася війни, а тому, що не могла переступити поріг будинку, де немає її чоловіка.
Додому Леся приїхала аж улітку.Фото: Городок.City
Очікування
Вже практично рік Леся живе від дзвінка до дзвінка. Вона молиться і чекає. І це очікування здається їй вічністю. Інколи жінка просто мовчить, інколи щось робить, щоб не думати про погане, а інколи — годинами плаче.
— Нерви вже здають у всіх, не тільки у мене, не тільки у мами, але й у дітей. Вони дуже переживають. Особливо донька, для якої батько є цілим всесвітом, — зазначає Леся.
Сім’я воїна із Сатанівщини. Фото: Архів Лесі
Військовий рідко телефонує додому. А коли телефонує, то розмовляє недовго і ніколи не розповідає про точне місце свого перебування. Постійно говорить загадками і просить дружину зберігати спокій і не плакати. Каже, що слізьми вона не допоможе, лише молитвою і вірою.
— Саша каже, що все, що ми можемо для них зробити тут, у тилу, це молитися. За його словами, якби не молитва, його давно вже не було би в живих. Одного разу, коли він з побратимами пішов у бій, то потрапив під обстріли, які не припинялися ні на мить. Шанси вийти звідти живим дорівнювали нулю. Мій чоловік попрощався з життям, поклав зброю, відкрив молитовник і просто молився. Навколо все вибухало, а його не зачепила жодна куля, — розповідає Леся і показує фотографії свого чоловіка в окопі.
Зустріч і чергова розлука
Будучи стільки часу на передовій, сатанівчанин неодноразово стояв на межі життя і смерті, але Бог рятував його від важких поранень. У жовтні минулого року військовослужбовець отримав контузію і, потрапивши у коломийський військовий госпіталь, нарешті зміг зустрітися зі своєю дружиною.
— Я згадую цей момент досі. Мене тоді переповнювали емоції. Хотілося так багато розповісти чоловікові, але побачивши його, я забула про все на світі. Це були важкі, але, разом з тим, щасливі дні війни, — зізнається дружина.
А потім знову була розлука, довгі дні очікування і волонтерство. Зараз жінка, разом з іншими сатанівчанами та сатанівчанками, збирає все, що може, для воїнів, а один із її братів, якого вже комісували, завозить це на фронт. І хоч допомога рідко доїжджала до Олександра, чоловіка Лесі, вона радіє, що хоч хтось із військових забезпечений усім необхідним, бо, як відмічає жінка, на війні чужих немає.
Брат Лесі на Сході із волонтерською допомогоюФото: facebook.com
— Усі військові — це наша велика родина, якій ми завдячуємо життям, а допомагати їм — це наш обов’язок, — наголошує дружина військового, яка мріє лише про одне — щоб її чоловік повернувся з війни живим і здоровим.
— Я часто уявляю день повернення Саші додому. Це буде неймовірно велике свято для нашої сім’ї, — витираючи з обличчя сльози, каже сатанівчанка.
