Рік, який зробив нас сильнішими
Олена Гріх — секретар Городоцької міської ради, яка протягом року цієї великої війни опікується внутрішньо переміщеними українцями, яких приймає Городоцька громада. Ця людина не тільки допомагає тим, хто через російську агресію був змушений покинути свої домівки, вирішувати всі нагальні питання, але й пропускає історію кожного постраждалого від війни через своє серце.
Про те, яким був особисто для неї перший день війни, як наша громада стала прихистком для людей, які через російську агресію приїхали на Городоччину, про життя громади під час війни та післявоєнні виклики, далі в інтерв’ю з Оленою Гріх.
— Перший день війни… Яким він був для Вас?
— Я думаю — це день, який запам’ятав кожен українець, і, як і 90% українців, я до кінця не вірила, що насправді це відбудеться. І вранці, коли мені зателефонували, що все, почалася війна, спочатку була паніка, потім був страх… А потім я взяла себе в руки, зібралася і пішла на роботу. І, власне, перші дні війни вся міська рада працювала злагоджено, дружно, без вихідних, 24/7.
Зібрання у міській раді у перші дні війни.Фото: Городок.Cіty
— Перші переселенці у Городку — як це було?
— Так склалося, що на початку війни переселенцями займалася вся громада: і старости, і заступники, і я… І навіть відділи освіти і культури, які, власне, не мають відношення до соціального захисту. Перші внутрішньо переміщенні особи у нашій громаді з’явилися 25-го лютого. Це були колони машин. Величезні колони. Здебільшого, це були кияни та люди з Бучі, Гостомелю та Ірпеня, які тікали від війни, залишивши свої домівки. Хтось залишався у Городку, хтось прямував далі, на Західну Україну, або закордон, але всі їхали через наше маленьке містечко, в якому всього 16 тисяч мешканців.
Перші переселенці у Городоцькій громаді. Фото: Городок.Cіty
— Назвіть загальні статистичні дані щодо ВПО у Городоцькій громаді — кількість, розміщення…
— Наша громада одразу досить активно працювала із внутрішньо переміщеними особами, і зараз ми також продовжуємо працювати в цьому напрямку. Ми приймали, приймаємо і надалі будемо приймати всіх, хто потребує нашого захисту і допомоги. Від початку повномасштабної війни на території нашої громади офіційно зареєстровано 9447 внутрішньо переміщених осіб. 5975 із них знайшли прихисток у місцях компактного розселення - адже ми від 3 березня відкрили такі прихистки і почали заселяти туди людей. Інші люди мешкають у приватному секторі.
— Озираючись назад і подолавши шлях тривалістю у 12 місяців, що запам’яталося найбільше в роботі із внутрішньо переміщеними особами?
— Ми познайомилися з дуже багатьма людьми, і у кожного з них - своя історія. Це і науковці, і політологи, і лікарі, вчителі, підприємці... Зараз ми працюємо над питанням їх соціалізації. Ми хотіли б, щоби кожен, хто залишився на території нашої громади, знайшов себе саме тут. Адже кожна територія, і ми не є винятком, має свої певні особливості. Тому я би дуже хотіла, щоби внутрішньо переміщені особи відчули нашу особливість, нашу ідентичність, пройнялися цим і залишилися у нас. І пишалися тим, що вони стали частиною Городоцької територіальної громади.
Лікарка-рентгенолог Анна Закрутько. До початку війни вона працювала у Київському національному інституті хірургії і трансплантології імені О. О. Шалімова НАМН УкраїниФото: Городок.Cіty
— Розкажіть, будь ласка, можливо є якісь позитивні приклади того, як новоприбулі українці долучилися до життя громади.
— Дуже багато хороших, чудових людей з числа внутрішньо переміщених осіб працевлаштувалися на території Городоччини. А нещодавно наша громада долучилася до проєкту від Хмельницької ГО Подільський центр «Гендерна рада». В рамках цього проєкту ми проводимо багато тренінгів, адвокаційних кампаній і засідань робочих груп, до складу яких входять як городоччанки, так і жінки з числа внутрішньо переміщених осіб. Це активні жінки, які хочуть розвиватися. Вони готові не тільки вчитися чомусь новому, а є у них чим поділитися і з нами. Ще я вважаю досягненням позитивний приклад вчителів — гостей нашої громади.
Олена Гріх разом із координаторкою проєкту Хмельницької ГО Подільський центр «Гендерна рада» Тетяною Баєвою.Фото: Городок.Cіty
Вони влилися у педагогічні колективи наших освітніх закладів, знайшли спільну мову не тільки з колегами, але й з учнівською молоддю. А ще на початку війни багато лікарів, які знайшли прихисток у нашій громаді, працювали у Городоцькій міській багатопрофільній лікарні. Це одночасно було і допомогою, і обмін досвідом. Також позитивним моментом є релокація бізнесу. Наприклад, невеличка фірма з виготовлення рідкісного дитячого харчування поновила свою роботу саме у нас. І це не тільки створення додаткових робочих місць, але й сприяння формуванню позитивного іміджу нашої громади, бо на упаковці місцем виготовлення їх продукції тепер значиться місто Городок.
У квітні в Городок переїхало підприємство із Харкова. Це унікальне виробництво в Україні. Воно виготовляє продукти для людей, які потребують безбілкової дієти. Фото: Городок.Cіty
— Чи планує місцева влада продовжувати роботу в цьому напрямку?
— Звичайно. Ми наразі працюємо над розробкою програми підтримки внутрішньо переміщених осіб, які мешкають на території Городоцької громади. Власне, ця програма у комплексі буде включати в себе поетапну підтримку внутрішньо переміщеної особи, яка хоче адаптуватися до проживання на території нашої громади. Думаю, що спільними зусиллями і місцевої влади, і благодійних фондів, ми зможемо реалізувати цю програму.
— За цей період часу — що було в роботі з внутрішньо переміщеними українцями найважчим?
— Особисто для мене найважче — це перейматися людськими долями. Адже у кожного - своя історія. Так склалося, що на початку війни, 25-26 лютого, ніхто не знав, як це буде, що це буде… Всі були налякані, ми боялися, не мали досвіду, і я свій власний номер телефону дала до кол-центру. І внутрішньо переміщені особи телефонували мені особисто цілодобово протягом двох місяців. Серед них, наприклад, була багатодітна родина, яка взагалі залишилася без нічого... Або жінка з Харкова, яка втратила свій бізнес і все, що у неї було…
Втрачені долі, зламані життя… Кожного вислухати — це справді дуже важко, бо переймаєшся бідою кожного. Це для мене було найтяжче. А просто послухати і залишитися байдужою – я так не вмію, тому історію кожної людини я пропускала через свою душу. Але ми всі згуртувалися і разом намагалися допомогти тим, хто все втратив. Так, наприклад, з’явився соціальний магазин — городоччани зносили свій вживаний одяг, і ми ділися ним із тими, хто цього потребував.
Магазин одягу для переселенців у м. Городок.Фото: Городок.Cіty
Вже пізніше ми почали отримувати гуманітарні вантажі у вигляді дитячого харчування. Першим, що ми отримали від Литви, з якою тепер тісно співпрацюємо, якраз було саме дитяче харчування. Бо так склалося, що на початку війни серед тих, кого ми приймали, найбільше було сімей з маленькими дітками.
Дитяче харчування із Литви.Фото: Городок.Cіty
— Розповідаючи про свою роботу з внутрішньо переміщеними особами, ви говорите не тільки як людина, яка займається цим тому, що зобов’язана. У ваших словах дуже багато особистого теплого ставлення до людей, які постраждали через війну. Розкажіть, будь ласка, як війна вплинула на Вас, чи дізналися Ви за цей час щось нове про себе?
— Я повністю згадала університетський курс з психології, коли почала спілкуватися з людьми, у яких боліло, яким було страшно, які були у розпачі. І я настільки була в роботі, що зрозуміла, що не могла плакати. Абсолютно. Вранці — на роботу, ввечері — з роботи… Адже було і страшно, і важко, і розпач, і відчуття безвиході… Але я не могла заплакати, як зазвичай жінки плачуть у важких ситуаціях, і їм після цього стає легше. Я не плакала аж до 14 серпня. 14 ж серпня я вперше від початку війни заплакала. В цей день загинув мій учень Владислав Хаєцький. Я стриматись не могла, настільки для мене це було боляче. Це був єдиний раз, коли я заплакала.
Похорон Владислава Хаєцького.Фото: Городок.Cіty
— Де черпаєте сили і що Вам допомагає «бути у строю»?
— У строю мене тримають листи з фронту, тому що ми намагаємося допомагати не тільки внутрішньо переміщеним особам, але й хлопцям, які захищають нас там. І ось буквально три слова «ми вам дякуємо» або коротке відео з вдячністю від наших бійців надають мені сил. І так само, коли я дивлюся на внутрішньо переміщених осіб, які місяцями сиділи в підвалах, втратили рідних, але знаходять в собі сили жити далі і планувати далі своє майбутнє, сили беруться самі по собі.
У Городку одружилася пара з Херсонщини. На щасливе життя їх благословляла секретар міськрадиФото: Городок.Cіty
— Як людина, яка не тільки тісно спілкується з внутрішньо переміщеними особами, але й як людина, яка знає про проблеми, з якими громада зіткнулася за час цієї великої війни, як Ви вважаєте — які виклики постануть перед нами після перемоги?
— Після перемоги, на мою думку, найважчим буде — це спілкування з хлопцями, які пережили пекло на передовій. Адже для того, щоб люди змогли адаптуватися і повернутися до мирного життя, потребуватиметься тривалий період часу. Тому і вважаю, що кожен із нас повинен підтримувати кожного військового, який пережив жахи війни.
І ще найголовніше — хлопці, які загинули. Ми маємо про них пам’ятати не тільки у дні державних свят або дні жалоби. Ми повинні пам’ятати про них постійно, бо вони віддали за нас своє життя, тому пам’ять про них мусить жити до останнього нашого подиху. Вони нас захищали, захищають і будуть захищати. Тому ще раз наголошу: головний виклик — це мирне життя хлопців, які побували на передовій.
— Як Ви вважаєте, та підтримка колишніх військових, про яких Ви говорите, - це особиста справа кожного українця, чи це завдання і державних структур?
— Це ні в якому разі не індивідуальна справа. Це справа усіх. Громада повинна взяти на себе відповідальність за це. Тому, звичайно, ми будемо працювати над розробкою відповідних програм, будемо спілкуватися з психологами і відшукувати всі можливості, які будуть потрібні для того, щоб ми змогли наших хлопців повернути у мирне життя.
Військові на передовій отримали допомогу від городоччан.Фото: Городок.Cіty
І мені хочеться пригадати перші дні війни, коли я була приємно здивована тим, наскільки ми всі тоді були дружними. Ніхто не дивився на політичну приналежність, релігійні вподобання — ми всі були городоччанами. Кожен ніс банку «закрутки», яку взяв із власного погребу, кожен ніс картоплину, кошти, купував усе, що було потрібно, і ми всі разом допомагали хлопцям, які цього потребували, і людям, які втекли від війни.
Я була вражена такою єдністю. Це насправді було класно! Мені б дуже хотілося, щоб саме оцю атмосферу, цю згуртованість ми пам’ятали і зберегли. Щоб кожен ще раз переосмислив ті жахіття, які ми пережили, і став добрішим, щоб кожен намагався допомогти іншим, щоб це не було з користі, а щоб це було душевно, щиро і відверто. І тоді, я думаю, Україна стане найуспішнішою, найкращою країною. І, звичайно, наше місто буде розвиватися, процвітати і люди будуть добрими, щирими та позитивними.
— Дякую Вам за бесіду, розгорнуті відповіді, щирість та відвертість.
