Історія багатодітної матері-переселенки
Рік тому, 24 лютого 2022 року, десятки міст України зазнали ракетних ударів, а українці прокинулися під звуки вибухів та сирен. Тоді мільйонам сімей довелося виїжджати за кордон та на західні території України. Наразі лише в Городоцькій громаді налічується близько 3,5 тис. внутрішньо переміщених осіб. І свою історію Городок.Сіty погодилася розповісти багатодітна мати Ольга Мельник із села Олексіївка, що на Херсонщині.
Подружжя Ольга та Валерій разом зі своїми чотирма дітьми — трьома доньками Юлією, Марією, Катрусею і синочком Михайликом та бабусею Тетяною Петрівною приїхали в Городок у вересні минулого року.
Війна
Майже сім місяців родина витримала в окупації. Хоча за день до великої війни, 23 лютого, вони святкували день народження Михайлика і навіть думки не припускали, що наступного дня прокинуться від звуків запуску ракет:
Діти сім'їФото: Домашній архів
— Четверта ранку. Мене будить чоловік і каже, що ніби гримить, — розповідає пані Ольга. — Ми не могли зрозуміти, що це за звуки. Я вийшли на вулицю, а на горизонті — все червоне. Ракети летять. Нам здавалось, що всі вони впадуть у сусідньому селі. Це було дуже страшно…
Ми почали збирати речі. Зателефонували до знайомих, і нам сказали, що вже немає куди збиратися. Було близько 7 години ранку, аеродром розбомбили, російські угрупування почали заїжджати у Херсон. Ми просто не змогли б виїхати. Вирішили залишитися.
Фото: Генштаб ЗСУ
За словами жінки, в їхньому селі перші колони російської техніки почали з’являтися через тиждень після початку війни. Спершу солдати зосередилися в районному центрі. В селі лише проїжджали вулицями, але потім залишилися. Згодом почалися обстріли.
— Наше село розташоване недалеко від моря, тому підвалів у більшості людей немає, а в кого є — затоплені. І коли у нашому місцевому Телеграм-каналі попереджали про авіаобстріл, ховатися ніде було. Ми просто сідали разом з сім’єю в кімнаті і чекали. Що буде — те і буде…, — згадує зі слізьми Ольга.
Життя в окупації
Два місяці сім’я Мельників залишалася в селі, не виїжджаючи навіть до району. Боялися. Вперше виїхали для того, аби зняти кошти із картки, адже жити на щось потрібно було. Банкомати не працювали. Доводилось по оголошенню шукати людей, які надавали відповідні послуги під відсотки, хоча й великі. Тоді й побачили, що в районному центрі (м. Скадовськ) окупанти вже зайняли поліцію, живуть у школі, будинках цивільних. З часом і місцеві жителі почали підтримувати «російський дух».
У Скадовськ у Херсонській області 9 березня в'їхала російська військова техніка, місцевих жителів не пустили до пам'ятника Тарасові Шевченку, а з міської ради винесли комп'ютери.Фото: pravda.com.ua
— Зараз у селі 60% людей точно мають проросійські погляди. Дуже багато серед місцевих з’явилося зрадників. Вони охоче отримують російські паспорти. Можуть донести навіть на родичів, яких потім окупанти катують, — розповідає Ольга.
Схожа ситуація сталася і в оточенні сім’ї Мельників. Тоді вони зрозуміли, що потрібно їхати.
— За тиждень до того, як ми виїхали, окупанти забрали нашого кума і знайомого, який був програмістом. У селі під час окупації важко знайти зв’язок. А у знайомого була російська сім— карта, яку він підключив до роздачі мережі. Тому до нього часто ходили діти, щоб навчатися онлайн.
Про це зрадники донесли окупантам. Те ж з кумом, бо їм здалося, що частина населення, яка ще мала українські погляди, готують теракт, — пригадує жінка. — Чоловіків не було три дні. Кума побили, іншому зламали ребра. Я зрозуміла, що те ж саме чекає всіх, хто має інші погляди. Тож, дочекавшись з дітьми чоловіка з роботи, зібрали речі, забрали мою маму і поїхали.
Врятувало чудо
25 вересня, о п’ятій ранку, сім’я виїхала і вже близько одинадцятої були на пропускному пункті. Ольга згадує, що проїжджали дванадцять російських блокпостів, на кожному всі їхні речі ретельно перевіряли.
— Нас у бусі їхало 9 людей. Авто стає в колону. Військові зі зброєю та в масках підходять, перевертають всі речі. А у нас було дуже багато пакетів. На одному з них стояв дитячий черевичок моєї наймолодшої доньки Каті. Військовий запитав, чий він. Катя відповіла, що її. Солдат лише глянув на неї і пішов далі. Це було якесь чудо..., — розповідає Ольга. — А на наступному блокпості окупанти переписували дані з документів і вже тоді пропускали у сіру зону. Там потрібно було їхати дуже обережно, бо узбіччя доріг заміновані. На головній дорозі, навпаки, потрібно їхати швидко, бо можуть обстріляти. Так було із попередньою колоною.
Херсонщина. Виїзд з окупації, вересень 2022.Фото: suspilne.media
Плакали всі
Жінка зі слізьми радості згадує, як вперше побачила українських військових на блокпості. Тоді плакали всі: і чоловіки, і жінки, і діти.
— В окупації жити дуже страшно і важко. Я була готова землю цілувати, коли ми виїхали, — зазначає пані Ольга і з посмішкою пригадує доброзичливість українських військових: «Коли стояли на блокпості, виїжджаючи із Дніпропетровської області, наш синок Михайлик все виглядав з вікна, роздивлявся.
Дійшла черга до нас. Військові перевірили документи і відпустили. І раптом один із військових наказує нам зупинитися. Ми злякалися, думаємо, що ж не так. А він підійшов, дає чіпси і каже, дивлячись на Михайла: «Дайте тому малому».
А ще пригадую, як на перевалочному пункті в Чернігівській області зайшли в магазин з доньками. Як виходили, військовий запитав, чи можна моїй найменшій 2-річний донечці ляльку подарувати. «У мене вдома така ж дівчинка, ще й схожа», — сказав він. Катя досі спить з цією лялькою і називає її ЗСУ».
Український блокпостФото: espreso.tv
Життя в тимчасовому домі
Спершу сім’я поїхала в Запоріжжя, там ночували в дитсадку, який зробили пунктом допомоги. Та коли зранку почалися ракетні обстріли, вирішили їхати далі.
— Ми поїхали до знайомих в Чернігівській області. Нас семеро жило в одній кімнаті. Хотіли зняти будинок, але там умов взагалі не було. Тоді дізналися, що куми поїхали в Городок, у них тут родичі. Вони погодилися подивитися, чи є тут і для нас будиночок. Наступного дня кума надіслала мені відео будинку, який можна було орендувати. Умови є, добра власниця, плата невелика. Через п’ять днів ми приїхали, — згадує Ольга.
Допомагають і городоччани – приносять одіяла, подушки, рушники, різні закрутки.
— Звісно, є люди, які допомагають, і ми їм дуже вдячні, – каже жінка. — Але так незручно брати щось. Там, вдома, у нас все було. А тут — свого нічого. Живемо зараз на мамину пенсію, декретні та допомогу ВПО. Старша донька працювала, але вже звільнили. Я опублікувала оголошення про те, що чоловік шукає роботу комбайнера-тракториста. У відповідь понеслися фрази «їдьте додому», «чого ви сюди приїхали», «рятуйте свої ср..и там». Я довго плакала. Ми ж нічого не просили, — плаче та з жалем говорить Ольга.
Говорити бояться
Сьогодні сім’я із нетерпінням чекає, коли їхнє село визволять ЗСУ і вони зможуть повернутися додому. А поки – підтримують зв’язок зі знайомими, що залишилися в Олексіївці. Хоча вони по телефону говорити бояться.
— Зараз у нашому селі взагалі нічого не працює, — говорить Ольга. — Лікарні і лікарів немає. Була в селі одна медсестра, але вже і вона виїхала. Дитсадок розбомбили, все повиносили. У школах повибивали вікна. Попри це, окупанти живуть там. Для них включають опалення. У жовтні- листопаді вони почали заселятися в будинках цивільних, виносять звідти все. Змушують батьків віддавати дітей у школу з російською програмою. Якщо відмовляються – можуть позбавити батьківських прав.
Всі товари російські, ціни — космічні. Наприклад, копчена скумбрія коштує 1000 гривень, мариновані шампіньйони — теж 1000, цукор – 90. Якщо у Скадовську товар коштує 300 гривень, то в нашому селі буде 1000. А як людям із села купувати такі дорогі товари?
Та ми сподіваємося, що скоро це все закінчиться і вже наступного навчального року мої діти вчитимуться у своїй школі. Навіть якщо розбомблять, то нічого. Будемо відбудовувати, — з надією в очах говорить Ольга.
Нагадаємо, що на початок лютого в Україні було обліковано 4,8 млн внутрішньо переміщених осіб. Але, за даними Мінреінтеграції, їхня реальна кількість становить 7 млн. І кожен із цих людей має свою історію війни, з якою варто ділитися та вірити у краще.
Автор — Альона Лебідь.
