Життя в евакуації
Вже більше року Любов Андріївна мешкає у селі Клинове на Сатанівщині. Залишити рідну Луганщину жінку змусила війна. Як і чому опинилася на Сатанівщині, і як їй живеться у Клиновому, жінка розповіла Городок.City
У село Клинові всі один одного знають — і своїх, і приїжджих. Тому, навіть не маючи точної адреси, ми легко знаходимо її — Андріївну, як її називають місцеві. Жінка мешкає у віддаленій частині села, куди машиною не доїхати, тому нас вона зустріла на пів дорозі додому. До себе не запрошує, бо і пройти по весняній розмитій дорозі важко, і чоловік прихворів, не хоче турбувати. Тому пропонує поспілкуватися на вулиці, біля подвір’я сусідки. До останнього сумнівається, чи варто розповідати свою історію.... Поряд з Любов’ю Андріївною група підтримки — її сусідки, що за місяці евакуації стали подругами.
Луганчанка
З перших слів Любов Андріївни зрозуміло, що Луганщина — це мала Батьківщина, з якою пов’язано все її життя.
Любов Андріївна.
— Я народилася в Луганській області. Все моє доросле життя, майже 60 років, пройшло там, — розповідає вона.
Війна
В далекому 2014 році місто, в якому мешкала Любов Андріївна, кілька місяців перебувало у складі фіктивного утворення «Луганської народної республіки», але було звільнене Збройними силами України. Та через вісім років, 24 лютого 2022 року, біда знову повернулася.
— Дуже страшно було, коли почали бомбити місто. В мене піднявся високий тиск, я ледве не померла, — розповідає Любов Андріївна. — Врятували мене лікарі швидкої допомоги.
Жінка зазначає, що саме слабке здоров’я не дозволило їй залишитися вдома. Родина вирішила виїхати у безпечне місце.
Евакуація
З моменту повномасштабного вторгнення на Луганщині було оголошено евакуацію мирного населення. Влада швидко організувала рух евакуаційних потягів. Люди виїжджали масово, часто своїми автомобілями.
— Ми також виїхали машиною. І таких як ми, було дуже багато. Разом з родиною сина доїхали до Дніпра. Син залишився там, а ми з чоловіком сіли на потяг і поїхали на Хмельниччину.
Теплий прийом
Село Клинове на Сатанівщині для подружжя не було незнайомим. У мирні часи вони тут гостювали у родичів — сестер чоловіка Любов Андріївни.
— Ми як сюди переїхали, то місцеві люди самі одразу почали до нас приходити. Приносили все, що було необхідно для того, щоб ми добре влаштувалися. Так ми почали спілкуватися і дуже потоваришували. Вони стали мені рідними, — говорить Любов Андріївна.
З цими словами стримана, серйозна жінка змінюється. Вперше за час розмови вона посміхається і її голос стає теплим та щирим.
Група підтримки
Почувши згадку про себе, подруги Любов Андріївни, Анісія Миколаївна та пані Людмила, долучаються до бесіди.
— Вони (Любов Андріївна з чоловіком прим.ред.) в нас не перші. В нас вже були люди з Бучі. Приїхали трьома машинами, машини побиті… — пригадує пані Анісія.
Тому, коли приїхали луганчани, небайдужі мешканці Клинового відреагували одразу.
Анісія Янкова, мешканка с. Клинове.
— Почули, що вони до нас приїхали пішли до них. Почали ними опікуватися, — розповідає Анісія Миколаївна. — Ми розуміємо — ми вдома, а на них напала біда!
Сусідка Люові Андріївни, пані Людмила, також пригадує перші дні перебування луганчанки у селі.
— Пішла насамперед до неї, — головою показує на луганчанку, — познайомилися. Та й все — подружилися. Тепер кожного дня ходимо одна до одної.
Вдячність
Любов Андріївна, знаходячись далеко від рідного дому, знайшла у Клиновому не тільки прихисток, але й справжніх подруг. Жінки підтримують родину вимушених переселенців не тільки продуктами, але й щирим спілкуванням.
— Такі добрі люди, я добріших не зустрічала! — говорить Любов Андріївна і намагається хоч чимось віддячити клинівчанам.
— Вона нам всім шкарпеток нав’язала, — сміється Анісія Миколаївна. — Мені три пари, Люсі, іншим сусідкам. То ми кілька пар залишили собі, а інші передали хлопцям на фронт…
Чекання
Як і більшість тих українців, які залишили рідні домівки, Любов Андріївна живе в очікуванні перемоги, щоб мати змогу повернутися на Луганщину. Жінка немає зв’язку ні з ким з її рідного міста, інформація доходить уривками.
— У будинок, в якому жив син з родиною, влучив снаряд. Згорів увесь стояк, квартири більше немає. А що з нашим будинком, ми з чоловіком взагалі не знаємо, — розповідає вона.
Любов Андріївна робить паузу. Згадування про дім викликає сильні почуття. Опанувавши себе, жінка ділиться своїм найбільшим бажанням.
— Але ми все одно хочемо повернутися. Чекаємо перемоги і хочемо, хочемо, хочемо додому…
