Створив у рідному місті частинку Європи. Історія молодого підприємця з Городка Максима Макогона

Бізнес під час війни

Мабуть, немає у Городку людини, яка хоча б раз не замовляла каву, суші або піцу у «Шефа», не сиділа у «Куполі» або не пила прохолодний напій з літньої лавки у центрі міста. Все це проєкти молодого бізнесмена, городоччанина Максима Макогона. Він, як і всі успішні люди, має свою історію становлення власної справи. Звісно ж, як з перемогами, так і з невдачами. Про те, як йому вдалося втілити свою мрію, розвинути бізнес під час війни і створити у Городку частинку духу Європи — далі в інтерв’ю.

Досьє

Історія зустрічі

Ми домовилися зустрітися з Максимом у його суші-барі, який знаходиться навпроти редакції. Він припаркував машину та впевненими кроками йде мені на зустріч. Вирішили сісти на літньому майданчику, а не в приміщені. У тіні під кріслом, на яке сів Максим, спить досить великий безпритульний пес.

— Ваш постійний клієнт? — жартую я.

— Саме так, — сміється Максим. — Часто приходить до нас. Він мирний, клієнти не проти такої компанії, тож ми не проганяємо.

Інколи хвостатому щастить спати не під лавою, а на лаві.Автор: Городок.City

І після цієї фрази я відчуваю, що ми вже на одній хвилі. Я радію, бо мені дійсно цікаво дізнатися, як досить молода людина зуміла досягти успіху в невеличкому місті, ще й в непрості воєнні часи. Що цьому передувало? Все було легко чи були свої злети та падіння?

— Розкажіть, як ви стали підприємцем і що вас надихнуло на відкриття власної справи? Чому саме заклади громадського харчування?

Мрія

Зовсім коротка пауза і Максим починає говорити.

— Насправді, мені це завжди було цікаво. Ще зі шкільних років. Я навчався в центрі міста. Неподалік від школи, на зупинці, колись був кіоск, в якому продавали олію, яйця, рибу. Вже тоді мені хотілося на його місці побудувати маленьку кав’ярню… Це була моя мрія: нагодувати всіх людей. Бо коли люди ситі — вони задоволені та щасливі.

Він говорить це так просто і щиро, а моя уява малює хлопчика, який поспішає до школи, хоча думками він вже десь у майбутньому…

А так виглядає мрія, втілена у життя.

— Але навчатися ви пішли на юриста? — запитую, хоча знаю, що це так, та мене дивує певне суперечність мрій і обраної професії.

— Мої батьки дуже хотіли, щоб я мав вищу освіту, — пояснює Максим. — І я їм вдячний за допомогу, бо розумію, що в тому, щоб я вивчився на юриста, вони бачили певну гарантію моєї успішності в майбутньому. Я провчився три роки на стаціонарі, а потім перевівся на заочну форму навчання, бо хотів заробити грошей та відкрити власний бізнес. Вже тоді я знав, що за спеціальністю юриста працювати не буду. Мені завжди хотілося пов'язати життя із приготуванням їжі.

Частинка Європи в рідному місті

Максим говорить, а я бачу в його очах повагу сина до батьків, але водночас, сміливість йти своїм шляхом. А також готовність працювати для того, щоб досягти своєї мети. Максим мав план і бачення того, чим хоче займатися. І не цурався ніякої роботи. Працював і таксистом у Варшаві, збирав у сезон полуницю. Навіть спробував бути далекобійником.

— Повернувшись додому, я відкрив кіоск з продажу кави та хотдогів. Понад рік працював сам, зранку до вечора і без вихідних. Насичений був графік, — пригадує підприємець. — Але я розумів, що для розширення справи цього не достатньо. На той момент я вже був одружений і ми з моєю дружиною Анною вирішили знову поїхати на заробітки.

Городоччанин працював на будівництві та встановлював сонячні панелі. Як розповідає Максим, він точно знав, що зароблені кошти вкладе у розвиток справи у Городку. І навіть думки не було залишитися за кордоном.

— Я не знаю, як точно це пояснити, але я завжди відчував себе там чужим. І завжди хотів повернутися в Україну.

За словами Максима, бувши у Європі, він не тільки заробляв гроші, але й спостерігав за тим, як іноземці ведуть ресторанний бізнес.

— Мені доводилося бувати у різних піцеріях, кав’ярнях, кафе… Я все спостерігав, підмічав цікавинки… Мені хотілося перенести в моє рідне місце частинку Європи.

Випробування

Повернувшись із заробітків, подружжя разом взялося за розбудову власного бізнесу. Ідей було багато і, як розповідає Максим, не всі проєкти були вдалими.

На жаль, не стали успішними ні більярдна, ні пейнтклуб, ні сезонний майданчик на водоспаді у Купині. І «Шеф» біля Городоцького ліцею №4 закрився через карантин.

Але ці невдачі не зупинили Максима. Він виношував ідеї розвитку власної справи та рідного міста. І, як виявилося, випробуванням стали не тільки розчарування від невдалих проєктів та економічні труднощі, пов’язані з пандемією Covid-19. Найсерйознішим викликом стала війна.

Відповідальність не тільки за себе

Максим добре пам’ятає ранок 24 лютого 2022 року. Його розбудив звук мобільного. «Ще рано. Хто б це не був, хай зачекає», — подумав Макс та перевернувся на інший бік. Звук повідомлення в Телеграмі знов висмикнув його зі сну. І ще одне повідомлення. Знов дзенькіт. Максим сів на ліжко та узяв до рук телефон. Дзвонив найближчий друг.

— Зайди в Телеграм, — коротко сказав він.

Максим відкрив додаток. Такої кількості повідомлень він ще не бачив.

— Аня, вставай, — сказав він, поклавши руку на плече дружини, яка ще спала. — В країні війна.

Думки роїлися в голові, був потрібен план. У Польщі є родичі, до кордону дістанемося швидко… Речі — лише найнеобхідніше. Все інше — краще готівкою….

Максим Макогон з дружиною Анною.Фото: надане Максимом Макогоном.

Максим опустив з горища валізи та, залишивши дружину збирати речі, поїхав у місто знімати з картки заощадження. Черги довжиною в сотні метрів були біля кожного банкомату.

Максим спостерігав за людьми у черзі. Перелякані обличчя. В очах тривога. Хтось безперестанку повідомляє вголос останні новини, прочитані в телефоні. Хтось у ступорі мовчки рухається за чергою зі скляним поглядом. Максим же з кожною хвилиною заспокоювався. Паніка відступила.

— Валізи зібрані, — сказала Аня, як тільки Максим повернувся додому.

— Добре, ти — молодчина, — ніжно сказав він. — А тепер розклади все назад. Ми залишаємося.

Разом розкладаючи речі на свої місця, він ділився з найдорожчою тим, про що думав, стоячи у черзі.

— Пригадай, скільки в нас було невдач, поки ми не стали на ноги, створивши свою невеличку справу. Кілька кіосків швидкого харчування, закритих через карантин. Фінансово неуспішна спроба відкрити у Городку клуб з пейнтболу. Більярдна, яку довелося закрити. А зараз? В нас є кафе, піцерія…. І це не просто бізнес. Це люди. Люди, які довірилися нам, прийшовши працювати. Поїхати зараз – залишити їх напризволяще.

Не тільки підприємець

Не опустивши руки, Аня і Максим допомогли пережити найскладніші часи не тільки своїм працівникам. Окрім піцерії, вони відкрили ще й суші-бар та літнє кафе з холодними напоями та морозивом. Вони написали свій перший у житті грантовий проєкт і виграли додаткове обладнання для розвитку бізнесу та створили додаткові робочі місця. Вони були серед тих, хто приймав українців, що через війну були вимушені залишити свої домівки та приїхати на Хмельниччину. Підтримували воїнів, долучаючись до зборів передач на фронт. Нещодавно Максим разом з іншими волонтерами відвіз гуманітарний вантаж для херсонців, постраждалих від підриву Каховської ГЕС.

— Я вважаю, що зараз, як ніколи, ми повинні допомагати один одному. Завдяки ЗСУми у Городку відчуваємо війну лише тоді, коли чуємо сигнал повітряної тривоги, — говорить він. — Але іншим нашим землякам не так пощастило. Тому ми повинні підтримувати їх та допомагати нашим захисникам, які виборюють нашу перемогу.

Амбітних планів щодо розвитку власного бізнесу під час війни Максим не має. Говорить, що зараз головне — забезпечити стабільність вже даних проєктів. Але він вірить, що після перемоги неодмінно придумає ще щось оригінальне і креативне, щоб рідний Городок став ще кращим.

Читайте також: Чому захисники майже не говорять про війну. Історія городоччанина, який ховає біль за посмішкою

Читайте також: Один день з ветеринаром. Історія Альони Мельничук, яка лікує домашніх тварин городоччан