Історія військового
«Я зрозумів, що у мене хвилин 10. Якщо я сам собі не зупиню кровотечу, то просто помру. Тож наклав турнікет і, опираючись на автомат, пішов на початок вулиці. Коли дійшов, то впав і почав чекати на допомогу».
Це було 15 вересня 2022 року. Під час одного з бойових зіткнень біля села Берестове на Донеччині військовослужбовець Іван Катрійчук отримав важке поранення. Тоді він дві години лежав у болоті під дощем. Йому прийшли на допомогу хлопці з іншої роти, які на танку довезли чоловіка до польового госпіталю первинної допомоги. Звідти – каретою «швидкої» воїна було доправлено до лікарні у Краматорську, далі — до Дніпра, Житомира, Чернівців. На жаль, ногу врятувати не вдалося.
Сьогодні цей чоловік несе службу на Городоччині. І він погодився розповісти Городок.City свою історію війни.
Іван КатрійчукФото: Instagram
Коли почалася війна
Іван Катрійчук народився і виріс в м. Тлумач Івано-Франківської області. До війни їздив на роботу в різні країни світу: Париж, Бельгію, Німеччину. Згодом працював водієм-експедитором на «Новій пошті». Та коли почалася повномасштабна, прибув у Тлумацький районний центр комплектування та соціальної підтримки.
– Бойового досвіду я не мав. Лише строкову службу за плечима. Але коли прийшов у військкомат, то відразу сказав, що хочу на передок, – розповідає Іван. – Та мене відправили додому і сказали добре подумати, бо в мене троє дітей: двоє синів 13 та 11 років та донечка, якій тільки два рочки.
Іван Катрійчук до війни часто їздив на заробітки у ЄвропуФото: Instagram
Іван добре подумав і повернувся. Ще два тижні він ходив до центру комплектування. Казав, що не відчепиться і його мусять взяти. Бо саме заради своїх дітей він туди хоче йти.
– Тож все-таки мене взяли, – всміхається чоловік. – Далі півтора місяця була підготовка в одному із навчальних центрів. Потім мене перевели в окремий гірсько-штурмовий батальйон і – на Донецьк. Так розпочалося те, що ми бачимо щодня по телевізору.
У травні Іван Катрійчук проходив навчання на полігоніФото: Домашній архів
Його війна
Буквально його війна розпочалася 6 червня. 38-річний старший стрілець три місяці був «на нулі». Різні бойові завдання виконував, та про ці дні розповідати не хоче. Каже, поки ще рано. А от про останнє, яке було 15 вересня, пригадав.
– Ми зачищали село Берестове. По нас почали працювати танки та артилерія. В одну мить я зрозумів, що поранений, але болі тоді не відчував. Чітко розумів, що маю зробити, щоб вижити. Пригадав навчання, які проходив, зупинив кровотечу і пішов на початок села, тягнучи за собою обірвану ногу. Кінцівка трималася на шкірці, я пробував її сам відірвати, але боліло. А коли дійшов, то просто впав і лежав. І думав у цей час лише про дітей. Заради них я мав вижити. Я обіцяв їм повернутися.
Іван Катрійчук на передовійФото: Instagram
Лікування та реабілітація
З того дня Іван провів понад пів року у шпиталях. Переніс три операції, бо поки йшов з поля бою – заніс інфекцію. Далі була реабілітація та протезування. Рідні дуже плакали та хвилювалися, особливо діти. Та сам військовий зовсім не переймався тим, що тепер без ноги. І все пояснював діткам, що для нього це не важливо.
Із сином ДенисомФото: Домашній архів
– Відірвало, так відірвало. Я бачив, як люди помирають, – пригадує військовий, – тому те, що у мене ноги немає – це дрібниці. Та й взагалі, мені здається, що я зовсім іншим став. Бо до війни якимось «слабонервним» був – непритомнів навіть тоді, коли кров із вени здавав. Пам’ятаю, як проходив медогляд перед отриманням водійського посвідчення, то мене нашатирним спиртом приводили до тями. Тепер я без проблем можу зупиняти кровотечі. А коли вперше протез одягнув, то відразу з радості побіг у курилку палити сигарету.
Післявоєнні виклики
Відразу після того, як Івана виписали з лікарні, він пішов у військову частину. Через місяць служби вже просився в наряд. І уже три тижні воїн несе службу в другому відділі Хмельницького РТЦК та СП, що дислокується у Городку, куди переведений за станом здоров’я. І саме зараз військовий відчув, наскільки важливо, щоб вся країна стала безбар’єрною.
— Доки йде війна, людей, які потребуватимуть протезування, на жаль, більшатиме. Та людям з інвалідністю пристосуватися до нових умов життя — важко, — каже воїн. — Взагалі не знаю, як буде далі. Тому вважаю, що безбар’єрність має стати безумовним пріоритетом держави вже зараз. І не просто на словах.
З протезом Іван уже третій місяць і, каже, що відчуває себе, як «у своїй тарілці».Фото: Городок.Cіty
Думками Іван Катрійчук досі із побратимами, до яких охоче б повернувся на передову. Та розуміє, що через важке поранення може стати для них тягарем. Тому старший стрілець – активний у тилу: їздить на полігони, виконує завдання, стає в наряди. І зазначає: «Найгірше вже пройшов. І у пеклі вже теж побував. Тепер прагну одного — справедливості після перемоги».
