Життя «до» та «після»
Працювати у шкільній їдальні Городоцького ліцею №1 Світлана Гунько почала чотири роки тому. Жінка з милою посмішкою, світлим волоссям та довірливим поглядом подобалася школярам — вони із задоволенням слухали цікаві історії, які вона часто розповідала в їдальні під час обіду.
Коли розпочалася повномасштабна війна, жінка й не думала про втечу.
— Це моя країна, мій дім і звідси я нікуди не піду, — говорила вона. І ніхто навіть не наважувався переконувати її покинути країну, яка палає у вогні.
Чоловік Світлани також вирішив не тікати. Не чекаючи повістки, сам пішов до військкомату. А потім чекав, поки його приймуть до лав Збройних сил України. Сталося це наприкінці березня минулого року. Світлана плакала. Діти також були у розпачі. Безмежно хвилювалися за життя батька, але розуміли, що це його обов’язок.
Український захисник зі своєю сім'єюФото: facebook.com
Світлана тоді не працювала, бо школа перейшла на дистанційну форму навчання. Перебуваючи постійно вдома, жінка не знаходила собі місця.
Життя від дзвінка до дзвінка
На передову Олександра відправили у червні. З того часу Світлана жила від дзвінка до дзвінка. Її не лякали вибухи та часті повітряні тривоги. Думками вона постійно була з чоловіком.
Єдине, що її рятувало — це волонтерство. Влітку вона ходила на чергування у школу і разом з колегами — технічними працівниками, педагогами та дирекцією — почала робила м’ясні консерви та сухі сніданки військовим на передову.
У вересні до школи повернулися діти. Більшості на душі стало трішки веселіше. Здавалося, що життя продовжується. Тільки не для неї. Для неї час зупинився того страшного червня.
Йшов час. Бували дні, коли Олександр не виходив на зв’язок. Тоді жінка навіть ні з ким не розмовляла. Вона мовчки готувала їжу для школярів з порожнім поглядом та думала про найстрашніше. А потім знову лунав телефонний дзвінок і вона наче народжувалася заново.
У листопаді чоловік став дивно поводитися. Світлані здавалося, що він щось приховує. Адже неохоче відповідав на запитання дружини. Постійно казав, що не має часу, не має як розмовляти. Він став зовсім іншим.
Несподівана зустріч
Одного дня, коли Світлана була на роботі, пролунав телефонний дзвінок. Це був Олександр.
— Світлано, вийди, будь ласка, на подвір'я ліцею.
Вона вийшла і побачила його. Свого Олександра. Високого худорлявого чоловіка, одягненого у військову форму.
Світлана ледь не знепритомніла. Вона не вірила своїм очам. Чоловік підходив все ближче, а серце дружини немов вискакувало з грудей. Вона не була готова до зустрічі з чоловіком. Стояла у робочій формі та блідо-рожевому спортивному костюмі. Та про це вона тоді не думала. Він подарував їй величезний букет червоних троянд і міцно обійняв. Жінка розплакалася. Тепер вона зрозуміла красномовне мовчання і дивну поведінку чоловіка.
Тишу перервали оплески школярів, які визирали з вікон ліцею. З дерев падало листя. А Світлана нікого не бачила й не чула. Єдиний звук, який вона тоді сприймала — це серцебиття чоловіка.
— Живий і такий же непередбачуваний, як і раніше. Невже це відбувається насправді? — думала вона, міцно тримаючи за руку коханого.
