Понад 20 років в інституті
Кав’ярня-читальня в Інституті Богословських Наук у Городку. Ще хвилину тому тут панувала тиша. Зараз стоїть такий галас, що, здається, книги зі стелажів ось-ось повипадають. У студентів — перерва і вони прийшли до кав’ярні, щоб відновити сили та на хвилинку відірватися від розмов про «трансцендентність» і «метафізику».
Ще декілька років тому я теж була студенткою цього інституту й разом зі своїми одногрупниками та одногрупницями прибігала сюди на каву. Сьогодні ж я — журналістка.
Аліна Рибакова у бібліотеціФото: Городок.City
Зустріч
16:55. Як завжди, запізнююся. Біжу швиденько знайомою стежиною і, дійшовши до дверей інституту, натискаю на дзвінок. Двері відчиняє студентка. Я заходжу у приміщення, повертаю ліворуч і йду довгим коридором свого рідного інституту до улюбленої кав’ярні, де готують найсмачнішу у світі каву.
У кав’ярні на мене вже чекає Аліна. Вона всміхається і, як завжди, іде до кавоварки. За роки роботи в цьому закладі освіти Аліна Рибакова вивчила вподобання кожного: викладача й викладачки, студента й студентки та й всіх інших працівників і працівниць вишу. Більшість із них стали її друзями або хорошими знайомими.
Аліна Рибакова у кав'ярні-читальніФото: Городок.City
Я ж сідаю за стіл і помічаю на ньому декорації, зроблені руками Аліни. «Коли вона встигає все це робити?», — пролітає думка. Аліна сідає навпроти. Я роблю декілька ковтків гарячого напою й уважно слухаю історію життя бібліотекарки, без якої студенти не уявляють інституту.
Довга дорога
— Вперше поріг цього закладу я переступила понад 20 років тому. Після школи я хотіла навчатися за кордоном, але не склалося. Одного разу я зустріла о. Андрія Мацьонга (нині покійного), який був на той час ректором інституту. Тоді моя мама його запитала про перспективу після навчання. А він, всміхнувшись, відповів: «Буде доброю людиною». Насправді о. Андрій вважав, що все залежить від студентів. Якщо вони будуть активно працювати над собою і сумлінно вчитися, то обов’язково досягнуть поставленої мети, — пригадує Аліна.
У 2001 році вона почала навчатися в інституті на факультеті суспільних комунікацій. А через рік, маючи багато вільного часу і знаючи польську мову, стала волонтеркою: допомагала ректору облаштовувати бібліотеку, яка на той час складалася з двох збитих стелажів із книгами. Решта підручників валялася в ящиках на підлозі.
Аліна Рибакова у студентські роки. На фото вона третя зліва (у світлій футболці) Фото: facebook.com
— Перше, що я зробила — посортувала журнали за назвами й місяцями видання. Потім о. Андрій попросив мене порозкладати книги. Хлопці, які тут працювали, навіть зробили додаткові стелажі, а ректор приніс мені список дисциплін, які викладалися в інституті і розповів, згідно з якими категоріями можна класифікувати бібліотеку. Тоді я й не знала, що богослов'я поділяється на стільки галузей. З часом, коли я трішки ознайомилася з богословськими предметами, то зрозуміла, що робила багато помилок, які виправляю до сьогодні, — всміхається Аліна.
За її словами, попри все о. Андрій їй був безмежно вдячний за роботу. І цю вдячність Аліна відчувала. Зазвичай вона приходила до інституту у свій вільний час, але священник завжди помічав її присутність. Заходив до неї й намагався допомогти. Серед книг були й такі, які було складно віднести до будь-якої категорії. Їх о. Андрій просив складати на окремий столик, а потім, коли мав вільний час, переглядав їх і писав на листочку куди та що ставити.
о. Андрій Мацьонг (нині покійний) Фото: Архів Інституту
— Зазвичай він це робив вночі, — пригадує Аліна, відвівши погляд в сторону. На хвилину жінка поринула у спогади. Адже о. Андрій був для неї не просто ректором та керівником, а турботливим батьком, як і для більшості студентів.
Офіційна робота
Через рік волонтерства Аліна офіційно почала працювати бібліотекаркою, паралельно вивчаючи журналістику. Хоча у майбутньому не бачила себе у цій сфері діяльності. Їй подобалося працювати бібліотекаркою і про інше майбутнє вона тоді й не думала.
Бібліотека інституту з кожним днем ставала все більшою і зручнішою для студентів. Тепер вони навіть без допомоги Аліни могли знайти потрібну їм книгу. Городоччанка раділа, що її праця приносить користь іншим. Свою роботу вона любила і працювала навіть під час декретних відпусток. Жінка вранці й увечері займалася сім’єю, а в обід приходила до інституту і видавала студентам книги. У цій бібліотеці виросли її діти.
Аліна Рибакова у кав'ярні-читальні з мамою та синами Фото: facebook.com
— У мене три сини. Коли я працювала, вони часто спали між стелажами. А о. Андрій, заходячи до бібліотеки, тихенько питав: «Mój chrześniak śpi? (Мій похресник спить?). Він хрестив моїх Ваню і Юру, а наймолодшого не встиг. У 2007 році священник потрапив у ДТП і загинув. Ця звістка усіх нас шокувала. Багато студентів після смерті о. Андрія покинули навчання. Це був важкий період для нашої інститутської спільноти. Тому я дуже зраділа, коли сьогоднішній ректор о. Олег Жарук почав реалізовувати проєкт, в рамках якого ми збирали матеріали для книги й фільму про о. Андрія. Переглядаючи всі ці матеріали, ми наче поринали у минуле, — зауважує Аліна.
Аліна Рибакова із колегою та ректором переглядає архівні документи Фото: Архів Інституту
Воєнні реалії
Сьогодні вона чи не єдина із працівників вишу, які тут працювали ще за життя першого ректора. Тому Аліна знає про інститут усе - ще від дня його заснування й аж до сьогодні. Тут вона пережила найщасливіші й найсумніші моменти свого життя, зокрема й роки війни. Жінка зазначає, що 24 лютого того страшного 2022 року її життя поділилося на «до» та «після». Але тоді вона не панікувала, як інші, бо чомусь була переконана, що ворог не дійде до її провінційного містечка.
― Тут парадом керує Святий Антоній — покровитель нашого міста. Тому я спокійна, — всім казала вона. І навіть не думала про втечу. Єдине, що її непокоїло — відсутність старшого сина, який на той час навчався в Одесі. Та коли він приїхав додому, все стало на свої місця. Тільки вона з бібліотекарки перетворилася на покоївку, кухарку, психологиню та волонтерку. Адже інститут почав приймати переселенців. Це були люди з Київщини, Чернігівщини, Миколаївщини, Харкова та Херсонщини.
Аліна Рибаков із чоловіком та старшим синомФото: Городок.City
Тоді Аліна із колегами почала волонтерити: вдень вона розбирала гуманітарку, облаштовувала кімнати для гостей та допомагала дівчатам на кухні, а вночі чергувала при вході до інституту. Коли ж лунав сигнал повітряної тривоги, вона бігала по будівлі вишу із дзвіночком у руках і будила переселенців, щоб ті спускалися в укриття. Люди на неї сердилися, та вона на них не ображалася.
— Я просто виконую свою роботу, — повторювала жінка.
Найважче Аліні було тоді, коли переселенці плакали, розповідаючи їй свої історії війни. В них було стільки болю, страждань і ненависті до ворогів... Слухаючи бідолах, Аліна сама ледь стримувала сльози. А інколи давала волю почуттям і плакала разом із ними.
20 років потому
Війна змінила жінку. Тепер вона дивиться на світ під іншим кутом. Намагається помічати хороше навіть там, де його, здавалося б, немає, і цінує кожен прожитий день. А ще Аліна нарешті завершила те, що розпочала понад 20 років тому — написала магістерську роботу та готується до її захисту. Адже у 2004 році вона взяла академвідпустку, яка тривала багато років. Час від часу жінка ходила на лекції й складала іспити, а ось за магістерську ніяк не могла взятися.
Одне із хобі Аліни Рибакової — квіти, які вона із задоволенням садить та доглядаєФото: facebook.com
— Я люблю починати багато справ одночасно і рідко щось доводжу до кінця. Так було і з моїм навчанням. Працюючи в бібліотеці, я часто допомагала студентам підбирати літературу для написання праць. Сама ж ніяк не могла почати роботу над своєю. Допоки на цьому не наполіг о. Олег, — зазначає жінка. Варто також додати, що магістерську роботу Аліна писала про свою альма-матер, що стала прихистком для людей, обпалених війною.
