Історія командира взводу танкового батальйону
24-річний Микола Маремуха із села Лісоводи — командир взводу танкового батальйону 66 ОМБР. Він пішов на фронт у 2022 році. Пробувши майже два роки на війні, сьогодні зазначає, в українців є дві проблеми: вище керівництво держави, яке краде та чоловіки, які бояться воювати. Далі історія відважного молодого танкіста у монолозі.
Хоча б один із синів має бути на війні
Коли розпочалася повномасштабна війна я відразу пішов у Городоцький військкомат (другий відділ ТЦК та СП). Та тоді мене не взяли. Прочекавши три місяці, я поїхав до столиці шукати роботу. У жовтні до мене таки подзвонили із ТЦК та по той бік слухавки я почув запитання: «Чи ти не хочеш служити?».
Відразу подумав: у мого батька два сини і хоча б один із них має бути на війні. Молодшого свого брата я б ніколи не відпустив, тому пішов сам. Пройшовши навчання, за розподіленням потрапив у 66 окрему механізовану бригаду і бойові завдання виконував на Донеччині — напрямок Сватово-Кремінна.
Один замучився воювати, другий — пияка
Спершу було все нормально. Людей вистачало, мав заміну. Тобто місяць я воював, місяць – відновлював сили. Та десь у вересні-листопаді 2023 року почалися проблеми з людьми. І, щоб ви не думали, не через те, що вони гинуть. У нашому танковому батальйоні було лише два смертельних випадки: один чоловік загинув у бою, а в іншого серце зупинилося у дорозі, тобто людина померла від хвороби серця. І все. А чому у нас зараз нестача людей? Тому що один замучився воювати, другий — пияка, третій – самовільно залишив частину, четвертий – звільнився. І так виходить, що танки є, а людей немає.
В результаті перед відпусткою у травні цього року я чотири місяці пробув в танку на передку. І це – дуже виснажливо. Тому нам потрібна заміна. І мова не про таку заміну, як багато хто каже: «нехай йдуть воювати замість нас». Заміна потрібна для того, що прийшли не замість нас, а з нами на наше місце. Тобто місяць я в танку, місяць – хтось інший, а я за цей час десь у селі поблизу хоча спокійно в ліжку полежу і помиюся в душі. Я ж не кажу, що поїду додому, звільнюся. Ні, мова не про це. Мова про елементарний людський відпочинок. Від цього залежить успішність завдання.
Фото: Getty Images
Та я розумію, що люди бояться. Тому раджу не йти відразу у військкомат, а через знайомих, які служать, маючи відповідну спеціальність, взяти відношення з військової частини. Особливо, якщо ця людина має певну спеціальність. Люди зі спеціальностями дуже потрібні у війську. І з відношенням тоді уже йти у військкомат. Тоді людину заберуть саме в ту бригаду, в якій вона хоче служити. Інакше людина буде відправлена туди, де не вистачає людей.
Йти з розумом
Зазначу, що керівництво нашого батальйону думає про людей, знає, як правильно побудувати тактику. Якщо ми йдемо в бій, вони нам завжди наголошують: «Йти з розумом. Не потрібно геройства, сідати в танк і кричати: «Я там всіх поб’ю!»». Хоча кожне завдання – важке, та головне – «не тупити», пам’ятати, що ти – чоловік і маєш бути хоробрим. Бо коли ти боїшся, ти «заганяєш себе в ступор» і не знаєш, що робити.
Подібна ситуація трапилася зі мною 11 травня. Ми стріляли із закритої позиції. Перехвативши сигнал ворога, отримали інформацію, що вони по моєму танчику запустили дрон. Ми вже чули його звук і розуміли, що від FРV-дрона ми не втечемо. Відтак вирішили не панікувати та зробити все, щоб зберегти екіпаж. Та і танчика було шкода, тож ми його замаскували у лісі: накрили гілками з листям, розуміючи, що навіть якщо дрон знайде техніку, то залетіти до неї не зможе, бо йому заважатимуть гілки. Самі ж ми відійшли від танка приблизно на 100 метрів. Мого танчика тоді так і не знайшли.
Фото: gagadget.com
А загалом, дивлячись на те, як москалі мочать зараз нашу країну, я ніколи не задумувався про те, щоб піти з війська. Я пишаюся, безмежно пишаюся нашою піхотою. Вона приймає найбільше ударів. Це герої. Так само артилерія. Та морально людина втомлюється. Якби мені давали місяць роботи, а далі місяць відпочинку, повірте, ні я, ні ніхто б інший навіть не думав про те, щоб звільнятися з ЗСУ. Та підкреслю, що зараз говорю про танковий батальйон.
Деякі військові «бісять»
І знаєте, мене дуже бісять військові, які приїжджають у відпустку у тилові області України і починають обурюватися, стверджуючи, що тут немає війни і всім «пофіг» на нас.
А по-друге: якраз заради того, щоб тут було мирне життя, ми там і є. Просто деяких військових «харить», що хтось гуляє з дівчиною, а він не може. Хоча по суті я якраз і пішов туди, щоб вони тут гуляли. Я пішов туди, щоб тут було добре.
Образливо ж мені особисто лише чути: «Ми тебе туди не посилали». Мені це казали, як там, у прифронтових територіях, так і тут, в тилу. От це дійсно образливо. Бо людина, яка живе добре, не усвідомлює, що я там воюю заради цього ДОБРЕ. Якби я цього не робив, то невідомо, щоб ті падлюки тут робили. І не побоюся сказати, що «ждуни» є скрізь. І тут, і там. І навіть у нашому Городку, впевнений, такі є.
В українців дві проблеми
А загалом, на мою думку, в українців на даний час є дві проблеми. Перша: якби президент, його офіс, ті всі міністри, генерали почали менше красти. Знаєте, чому кажу мало красти? Бо вони все одно будуть красти. То хоча б менше крали, тоді було б все набагато краще. Хоча я не розумію, як можна взагалі красти під час війни?
Друга проблема — чоловіки, які бояться йти воювати. Повторю: я не говорю про те, щоб хтось прийшов замість мене, я про те, щоб прийшов чоловік воювати поряд зі мною пліч-о-пліч.
І я переконаний, якщо не перестануть красти і не буде в нас добровольців – то буде біда – прийдеться вчити російську мову. Мені то це не світить, звісно. Мене або розстріляють, або в Сибір вишлють.
