Другий день народження
Київщина, 22 березня 2022 року. Взвод Олександра Глущака потрапляє під ворожий артилерійський обстріл. Їм доводиться відступати. Олександр розуміє, що ворог дуже близько і це може бути його останній день. Перед очима хлопця промайнуло все життя…
На щастя, українським захисникам вдається вирватися з оточення. А комбат помстився за них, спаливши всіх, хто обстрілював його хлопців. Цей день для Олександра та його побратимів став другим днем народження.
— Я дійсно думав, що того дня загину. Була справжня навала ворога, ми відступали. Та наші командири вчинили дуже мудро і за це ми їм безмежно вдячні, — каже воїн.
Сьогодні Олександр Глущак служить на Запорізькому напрямку в складі 44 окремої артилерійської бригади імені Данила Апостола. Мріє про закінчення війни, повернення додому та власну справу.
— Мені не потрібні нагороди та медалі. Це просто залізо. Для мене найцінніша винагорода — вільна країна. Бо ми нація вільних людей і ніколи не станемо рабами, — наголошує воїн.
«Не хвилюйся, я зі своїми хлопцями»
Олександр родом із Городка. Тут він народився і тут проживав до повномасштабної війни. В дитинстві любив грати шахи та ганяти м'яча. Закінчив Городоцький ліцей №1. Ступінь магістра здобув у Тернополі, де навчався на економічному факультеті. У 27 років вирішив пов'язати своє життя з військовою справою.
— Це був 2021 рік. Я підписав контракт і пішов служити, — розповідає Олександр.
Тоді його мати, Жанна Максімова, підтримала його рішення. Проте жінка не знала, що сину доведеться боронити край під час повномасштабного наступу росіян. Тієї ночі він був у навчальному центрі на Львівщині. О третій годині його та інших воїнів розбудив командир і сказав зайняти бойові позиції.
— Ми наділи військове спорядження і зайняли визначені позиції. Одноголосно прийняли рішення — захищати Україну, — зауважив воїн.
— Дорогою я зателефонував мамі та сказав: «Не хвилюйся, я зі своїми хлопцями», — пригадує воїн.
— Це його фірмова фраза. Він завжди так каже, але мені від цього не легше, — відмічає його мати Жанна Максімова, яка сьогодні буквально живе з телефоном у руках, постійно чекаючи звістки від сина і радіючи його «плюсикам», які він відправляє, коли не має змоги поспілкуватися.
— «Плюсик» — це золоті есемески. Вони свідчать про те, що син живий і з ним все добре, — крізь сльози каже пані Жанна.
«Було страшно»
Як пригадує Олександр, на Київщині було страшно. Якщо й вдавалося заснути на годину-дві, то прокидалися від гучних звуків і оперативно змінювали позиції. Саме оперативність рятувала життя воїнам.
— Неодноразово ми потрапляли під обстріли. Ламалася техніка, але ми не здавалися, — зауважує воїн.
— Я знав, що вдома хвилюється мама, а батько десь неподалік тримає оборону і з ним також потрібно підтримувати зв’язок, тому викручувався, як міг, — всміхається Олександр.
Спершу військовий був номером обслуги артилерійського розрахунку. Після навчання за кордоном почав працювати на посаді «майстра номера обслуги».
— Це складна робота. Було таке, що з однієї гармати за день ми випускали до 100 снарядів. На вечір я казав: «прибийте мене, але я більше не стрілятиму». Та вночі вставав і все починалося з початку, — пригадує городоччанин.
«Мати про це дізналася через пів року»
Після звільнення Київщини Олександр з побратимами поїхав на Житомирщину відновлювати сили та ремонтувати техніку.
— Там ми не припиняли тренувань. Під час провокацій ворога виїжджали на кордон з Білорусією, бувши готовими вступити в бій. Опісля поїхали на Запорізький напрямок. Щоправда, мати про це дізналася аж через пів року, — зауважує воїн.
— Весь цей час я думала, що він на Житомирщині й була абсолютно спокійна, а він, як виявляється, був на фронті, де велися активні бойові дії, — відмічає мати Олександра.
«Ми завжди мстимося за своїх»
Доводилося городоччанину переживати втрати побратимів. Сьогодні він би все віддав за те, щоб їх повернути. Але, на жаль… Та його взвод завжди мститься за кожного загиблого.
— Через активний обстріл нам часто доводиться залишати гаубицю, але щойно стихає — забираємо її, роблячи перекат на іншу позицію, і мстимося за своїх. Так ми спалили не один град і не один танк й відбили не одну гаубицю, — радіє воїн.
Сьогодні, за його словами, однією з найбільших проблем воїнів є відсутність зв’язку. Виручають зарядні станції. Та, на жаль, ті що у них були, вийшли з ладу і зараз в ремонті.
— Тому ми нещодавно оголошували збір і просили всіх небайдужих допомогти нам придбати зарядну станцію та купольний РЕБ проти FPV дронів, — зауважує Олександр.
Мрія
А його мати мріє нарешті видихнути з полегшенням і знати, що її син у безпеці.
Фото: Городок.Сity
— Зараз я живу «наполовину». Кожної хвилини думаю про те, як там мій син, де він… І постійно тримаю перед собою телефон з надією, що він напише, — ділиться Жанна Максімова.
— І якщо, Боже борони, до 11 години вечора я не напишу, починається такий скандал, що капець, — всміхається воїн.
