Любов на все життя
Бежева сукня, охайна зачіска і манікюр. Стефанія Войтович сидить у вітальні свого будинку в Городку, приймає гостей і разом з ними згадує пройдений шлях. 15 серпня їй виповнилося 90. Хоча відразу й не скажеш. Вік видають лише зморшки. А вона, як і пів століття тому, енергійна та цілеспрямована.
Як розповідає донька іменинниці, яка приїхала на свято зі своєю родиною, її мати прожила складне життя. З дев’яти років працювала на фермі та в полі, паралельно навчаючись. Школа була для неї місцем відпочинку від важкої фізичної праці.
— Мені подобалося навчатися, особливо легко давалися точні науки. Всі думали, що я стану вчителькою математики й дуже здивувалися, коли дізналися, що я вступила до медичного університету, — пригадує пані Стефанія.
Стефанія ВойтовичФото: Городок.City
«Кохання на все життя»
Математика стала для Стефанії Войтович хобі, а медицина — «коханням на все життя». Це вона зрозуміла ще в дитинстві, коли часто хворіла і спілкувалася з фельдшером, який її лікував. Спостерігаючи за ним, вона уявляла себе в білому халаті. З часом її мрія стала реальністю.
Закінчивши 10 клас, що було рідкістю в ті часи, юна Стефанія з дерев’яною валізою, якою пооббивала ноги до крові, поїхала до міста Лева. Там вона вступила до Львівського національного медичного університету. Була старанною і відповідальною студенткою. Після закінчення навчання отримала хорошу пропозицію залишитися у Львові, проте вдома на неї чекав коханий. Тож вона повернулася до Городка.
— Сьогодні про це шкодую. Адже могла займатися науковою діяльністю, працювати в університеті. Я могла б зробити більше… А тут була рутина, — зізнається городоччанка.
Розпочала свою кар’єру Стефанія у 60-х роках. Спершу працювала в селі, і, за її словами, це був справжній жах.
— Тоді люди були неосвіченими й рідко займалися здоров’ям своїх дітей. Через це смертність була високою. А до хворих важко було доїхати через відсутність доріг. Коні, на яких ми їздили, застрягали по груди в багнюці, — пригадує вона.
Перекваліфікація та служіння дітям
Спочатку жінка працювала рядовою лікаркою, але через кадровий голод перекваліфікувалася і стала лікаркою-педіатринею.
— У районі не було кому лікувати дітей. Ця місія чекала на мене. Але для цього потрібно було перекваліфікуватися, — розповідає ювілярка.
Рік пані Стефанія навчалася на курсах у Харкові. Повернувшись, практично жила в лікарні, іноді виїжджаючи в села, де ходила з хати в хату, щоб перевірити стан здоров’я своїх пацієнтів, яких батьки рідко привозили на планову перевірку.
— Мама завжди була віддана педіатрії. Коли поверталася додому, розривалася між дітьми. Нам справді її не вистачало, але через її зайнятість ми швидко подорослішали й стали самостійними. Кожен мав свої обов’язки. А мама була і досі є енергійною, працьовитою та цілеспрямованою жінкою, — зазначає Ірина Полікевич.
Пані Стефанія з чоловіком виховала двох дітей, має трьох внуків і двох правнуків. Фото: Городок.City
Заслужений відпочинок
На заслужений відпочинок лікарка пішла аж у 82 роки. Та відпочиває вона лише взимку, бо в інші пори року займається городництвом — вирощує картоплю, помідори, огірки, перець та різну зелень.
Хоча донька інколи приїжджає допомогти, та більшу частину роботи бабуся виконує сама. Крім того, вона дуже сучасна — користується соціальними мережами та сплачує комунальні послуги через мобільний застосунок.
— Мама завжди говорить, що потрібно тренувати пам’ять і залишатися в русі. Вона намагається йти в ногу з часом і радіє, що у свої 90 років не завдає нікому клопоту, — каже пані Ірина.
Мрії та побажання для наступних поколінь
Єдина мрія Стефанії Войтович — щоб вона та всі члени її родини були здоровими.
— Я мрію, щоб люди не знали того горя, яке довелося пережити мені. У мене вбили сестру, просто закатували вдома. Померли чоловік і син. А зараз моя онука залишилася без чоловіка, якого забрала війна... Я хочу, щоб люди раділи й посміхалися. Життя складне, але його треба берегти, тож звертайтеся до лікарів вчасно і будьте здорові, — підсумовує пані Стефанія.
