Хмельниччина та Закарпаття
Село Дубриничі Закарпатської області та села Купин і Велика Левада Хмельницької області. Що спільного мають мешканці цих населених пунктів, окрім любові до всього українського? Виявляється, їх об’єднують ще й творчі проєкти, націлені на соціальну згуртованість.
Далі про те, як звичайні люди творять і зберігають історію та невтомно працюють на родючій українській землі.
Коріння з Хмельниччини
96 років тому в селищі Ярмолинці, що межує з Городоцькою громадою, народилася дівчинка Оля. Вона завжди мріяла стати вчителькою, тому після школи вступила до Кам’янець-Подільського педагогічного університету. Закінчивши навчання, випускниця вузу отримала направлення на роботу в Ужгород і переїхала до села Дубриничі, що на Закарпатті.
— Спершу працювала вчителькою математики. Пізніше вийшла заміж, народила дітей і 10 років була заступницею директора школи. У 55 років пішла на пенсію, — розповідає сьогодні вже 95-річна бабуня. Так її називає онука Аліса Смирна, адже бабуся присвячувала чимало їй часу, розповідала казки, співала українські пісні. Та найбільше онука любила слухати історію свого роду.
Ольга ЛисФото: Городок.City
— Сьогодні Аліса — громадська активістка та гідеса, яка, як і я, любить працювати на землі, любить все українське і дарує старим речам друге життя, — каже пані Ольга.
Поряд із її хатиною розміщене старе колгоспне зерносховище. Маленькою Аліса там заробляла свої перші гроші. Та коли союз розпався, зерносховище перетворилося на сміттєзвалище. Так було б і до нині, якби Аліса, повернувшись із Австрії, де вивчала туристичну сферу, не придбала ту стару занедбану будівлю.
Аліса СмирнаФото: Городок.City
— Тепер це місце збору автентики. Бо я поставила собі за мету зібрати, зберегти та передати наступному поколінню ті речі, якими колись користувалися наші предки. Наприклад, столи у мене встелені різними скатертинами, які вишила моя прабабця і ніколи «їх не використовувала», бо то було на ліпші часи. Я вирішила, що ті ліпші часи вже настали. Хоча люди часто роблять мені зауваження, зазначаючи, що це не модно. Але мені все одно, бо я кажу, що тут моя історія, мій генетичний код і я проживаю той ліпший час, який не прожила моя прабаба, — відмічає Аліса.
Приміщення колишнього зерносховища жінка поділила на два простори. На першому поверсі вона організовує, як кажуть на Закарпатті, «вечурки» — театралізовані лемківські весілля та гастровечірки. Цю залу вона також називає місцем міжнародних зустрічей, оскільки спершу простір був орієнтований на іноземних туристів та туристок. На другому поверсі зерносховища розташована Велосадиба «Добра Нуч», де до пандемії та повномасштабного вторгнення часто зупинялися велолюбителі.
Нові виклики — нові можливості
У 2022 році Аліса планувала поставити крапку на туризмі, адже розуміла, що це не на часі. Спершу вона займалася волонтерською діяльністю, допомагаючи переселенцям. Згодом помітила велику прірву між ними та місцевими жителями. Тож почала організовувати спільні заходи у своєму «музеї автентики».
— Крім того, я купувала свинячі туші й ми їх разом розробляли та готували з них закарпатські страви для військових, — розповідає Аліса Смирна.
Згодом активістка почала реалізовувати проєкт «Куплю корову», в рамках якого вона купувала місцевим жителям та жителькам свійських тварин — корів, свиней, курей. Кошти на це їй надсилали друзі з-за кордону, яких вона жартома називала «хрещеними» цих тварин.
— Все почалося зі знайомства з однією німецькою дослідницею. Вона зателефонувала мені й сказала, що досліджує закарпатських свиней і хоче, щоб я їй щось про них розповіла. Це мене так обурило. «Серйозно? Карпатські свині і я?», — подумала я тоді, але все ж погодилася на зустріч. Потім дослідниця захотіла побачити, як на Закарпатті доглядають свиней. Я вирішила, що це не проблема. Але згодом з'ясувалося, що у Дубриничах є лише три свині. Одна з них належала моїй «нанашці» — так у нас називають хрещену. Перед тим, як приїхала дослідниця, хрещена помила свою свиню шампунем, щоб та мала презентабельний вигляд. Тоді у мене і народилася ідея проєкту, — пригадує Аліса.
Аліса СмирнаФото: kolo.news
Інший великий проєкт, яким жінка дуже пишається, називається «Від зерна до хліба». Його вдалося реалізувати завдяки підтримці друзів з Австрії. У проєкті взяли участь 10 дітей віком від 7 до 15 років. У жовтні вони вручну засіяли орендоване поле пшеницею, у липні зібрали врожай, потім дали зерну «відпочити», змололи його та спекли хліб. З цим хлібом школярі та школярки 2 вересня пішли до своїх навчальних закладів й розповіли однокласникам й однокласницям про проєкт, над яким працювали цілий рік.
— Ми прожили з ними багато чудових моментів, які точно залишаться у їхній пам’яті. Це були пшеничні «вечурки», крута фотосесія та вечори зі свічкою, коли ми говорили про все на світі. Та головне, що я хотіла донести до дітей через цей проєкт, — це те, що вирощування хліба є складним і довготривалим процесом, — зазначає Аліса.
Кошти, отримані з продажу зерна, Аліса планує спрямувати на потреби ЗСУ та для нової посівної, адже має намір і надалі навчати дітей вирощувати хліб. Нещодавно вона оголосила набір дітей на другий освітній проєкт «Від зерна до хліба» і зазначила, що цього року висіватимуть також жито та овес.
Аліса СмирнаФото: facebook.com
Тепличні проєкти Купинського старостату
Активно реалізовують освітні проєкти й у Городоцькій громаді. Один з останніх — «Мій врожайний рік». У межах цього проєкту навесні у селі Велика Левада на території ліцею встановили нову теплицю. Ліцеїсти та ліцеїстки разом із наставницями вирощували там помідори, огірки, капусту та зелень. У липні вони зібрали врожай. Огірки та помідори засолили, а капусту заквасили.
— Теплиця у нас невелика — лише 24 квадратних метри. Але ми виростили достатньо овочів, що дозволить суттєво знизити витрати на харчування дітей. На зиму ми засолили 60 літрів огірків, 35 літрів помідорів і заквасили 20 літрів капусти, — розповідає директорка ліцею Ірина Гураш. — Та головне, що таким чином ми прищеплюємо дітям любов до землеробства і це дуже важливо.
У вересні учні разом із вчительками та технічним персоналом знову засіяли в теплиці огірки та посадили молоду цибулю. Кажуть, що буде на салати.
Результат співпраці
Дана теплиця — результат співпраці ліцею та старостату із ГО «Центр Стратегічних Ініціатив». Саме ця організація реалізовує на Хмельниччині проєкт «Мій врожайний рік».
— Фінансує його фонд «Східна Європа» за сприяння Швейцарії. З квітня учасники проєкту безоплатно почали отримувати садово-городній інвентар або теплиці. Великолевадський ліцей отримав теплицю, — зауважила Наталя Шмурікова, керівниця проєкту та голова правління ГО «Центр Стратегічних Ініціатив».
Ідея встановлення теплиці у Великолевадському ліцеї належить старості Купинського старостинського округу Євгенії Липовецькій. Її підтримала очільниця навчального закладу Ірина Гураш, а допомогли встановити теплицю працівники ліцею та місцеві аграрії.
— Це не перший наш успішно реалізований проєкт. У 2022 році наш ліцей брав участь у шведсько-українському проєкті «Шкільні сади перемоги», в рамках якого учні висаджували різні сільськогосподарські культури. Це також значно здешевило нам харчування. Та найголовніше те, що діти у нас їдять натуральні продукти, вирощені без використання пестицидів, — відмітила Ірина Гураш.
Ірина ГурашФото: facebook.com
Секрети «купинської» ковбаси
Ще одне село Городоцької громади, яке передає своє ремесло наступному поколінню — Купин. Славиться воно «купинською» ковбасою. Цей делікатес раніше готували у кожній хаті і щотижня у селі відбувався ярмарок, на який з’їжджалися покупці з усіх околиць.
Та з часом традиції змінилися і господині все рідше начиняли ковбасу. Сьогодні її готують лише для воїнів, або на великі свята чи на замовлення. Тож, аби не забути процес виготовлення ковбаси, вони активно ним діляться з молодим поколінням та не приховують рецепт. І головне правило, кажуть господині, лише свіжі продукти!
— Щоб приготувати відомий делікатес, потрібний мінімальний набір продуктів: м’ясо, часник, перець та сіль. І ніяких більше приправ, не кажучи вже про різноманітні харчові добавки. На 30 кілограмів м’яса потрібно 700-800 грамів часнику, – розповідає Марія Курилович. – Раніше ми брали стопку-півтори перцю. Але нинішній перець вже не той і його потрібно більше. Я даю три-чотири пачки. Солі – 300 грамів. Далі – доливаю води. Якщо води не додати, ковбаса виходить суха.
Варто зазначити, що «купинська» ковбаса виготовляється лише зі свинини. Після того, як начинили, її коптять у спеціальній вензарні з грубої бляхи. Робити це потрібно лише на дровах із вишні, сливки чи яблуні. Коптиться вона приблизно півтори години.
До слова, до початку великої війни у Купині організували фестиваль «кубинської» ковбаси і планували продовжити цю традицію, але плани зруйнувало повномасштабне вторгнення.
Історії проєктів, які реалізовують у селах Купин, Велика Левада та Дубриничі, є свідченням того, що все починається з малого і хтозна, можливо такі маленькі кроки українок та українців стануть частинкою великої перемоги нашої Держави, сила якої в єдності.
