Городоччани у світі
Перед вами — історія про українського дипломата, який пройшов шлях від молодого фахівця до досвідченого посла. Олександр Гаман, наш земляк з Городка, поділився з нами деталями своєї кар'єри, зокрема розповів про особливості дипломатичної служби у В’єтнамі. Цей запис, зроблений Вірою Лапою, дозволить нам зазирнути за лаштунки міжнародних відносин.
Шкільні роки у Городку
Народився я у Городку. Наш будинок знаходився неподалік автостанції. Мої батьки й зараз там живуть. Батько, Гаман Віталій Васильович, все життя працював техніком у Ярмолинецькому лісогосподарстві. Мати, Валентина Петрівна, була медсестрою у Городоцькій поліклініці. Сьогодні і тато, і мама — на заслуженому відпочинку. Старша сестра Лариса мешкає у Городку, працює нотаріусом. Час від часу я навідуюсь до них, бо, як би далеко не знаходився, Городок назавжди залишиться для мене рідним містом, з яким пов’язані спогади про дитинство, юність, першу закоханість…
Я навчався в першій гімназії. Моєю першою вчителькою була Таміла Йосипівна Мельничук. А пізніше її чоловік Степан Григорович Мельничук став моїм класним керівником. З теплом згадую і Ніну Яківну Пастуханову. Їх, на жаль, вже немає серед живих, але я завжди їх пам’ятатиму. А Ларисі Володимирівні Голотовій завжди буду вдячний за знання з математики.
Взагалі ті роки пригадую з теплом. Як з хлопцями грали в футбол, ходили купатися на річку Смотрич… З родиною часто їздили у мальовничий Сатанів. Мені здається, що природа Городоччини — унікальна і в цьому є цінність і неповторність нашого краю.
Професійне самовизначення
Після 10 років навчання у школі я одразу вступив до одного з вишів у Польщі. Навчався на юриста. Але вже тоді мене зацікавила дипломатія. У студентські роки довелося поспілкуватися з представниками українського дипломатичного корпусу у Польщі. Кілька разів я заїжджав до нашого посольства у Варшаві. Там все виглядало дуже серйозно — гарні й інтелігентні люди. Мені навіть пощастило познайомитися з тодішнім послом України в Польщі Петром Сардачуком... Так і народилася ідея стати дипломатом.
Тому після закінчення університету в мене й думки не виникало про те, аби залишатися у Польщі. На той момент я вже був одружений і ми разом із дружиною повернулися на Батьківщину. З жовтня 1998 року я розпочав свій професійний шлях у Департаменті консульської служби МЗС. І сьогодні служу Послом України у Соціалістичній Республіці В’єтнам. Це моє вже четверте відрядження.
Дипломатична місія
Не дивлячись на те, що відстані шалені, географічно Україна та В’єтнам розташовані дуже далеко одні від одного, країни ще з часів радянського союзу мають досить тісні зв’язки. Коли у В’єтнамі тривали військові конфлікти, знаходячись у складі Радянського Союзу, Україна суттєво допомагала цій країні. Але після 1991 року багато чого було втрачено. Тепер ми намагаємося не лише відновити зв’язки зі В’єтнамом, але й будувати їх по-новому, демонструючи справжнє обличчя України як незалежної держави з проєвропейським вектором розвитку. Тому тут справді є над чим працювати і що робити.
Раніше Україна дуже часто концентрувалася у дипломатичному сенсі на Європі, Сполучених Штатах та росії. Натомість Азія та інші континенти не завжди враховувалися нами. Через це після розпаду Радянського Союзу росії майже вдалося приватизувати абсолютно все, що робив Радянський Союз для В'єтнаму. Зараз ми працюємо над тим, аби змінити цю ситуацію.
Точки дотику
Кожна країна має свою специфіку і ми, дипломати, маємо знайти щось таке, що зацікавить місцеве населення. Наприклад, українську кухню — борщ, вареники… Українська кухня насправді заслуговує на увагу. І тут її можна дуже гарно презентувати. Що ми періодично і робимо, запрошуючи гарних кухарів з України.
А ще ми організовуємо заходи, які знайомлять народ В’єтнаму з українською культурою. Інколи нам вдається відшукати надзвичайно цікаві формати. Наприклад, у квітні цього року у Музеї вʼєтнамської жінки в Ханої ми провели виставку «Софія Яблонська: Подорож крізь століття». Захід був присвячений 32-й річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною та В'єтнамом. Презентація робіт Софії Яблонської, яка сто років тому народилася на Львівщині, виїхала до Франції, де навчалася на кінематографії, а потім протягом десяти років жила у В’єтнамі, отримала неабиякий розголос і активно висвітлювалася у місцевих ЗМІ. Це був фурор.
З яскравих подій минулого року — спільний показ національного одягу від української дизайнерки Оксани Полонець та вʼєтнамської дизайнерки Ле Хионг. Ми зробили велике фешн-шоу, яке до цього часу згадують у дипломатичних колах.
Саме ось такі заходи є одним з елементів нашої загальної практики розповідати в’єтнамцям про те, що Україна — це не є росія і давно не є частиною радянського Союзу.
Вдома
Це моє четверте відрядження. Дружина Ірина, яка є не лише супутницею життя, але й помічницею в організації культурних заходів у в Ханої, завжди поруч зі мною. Та по-справжньому вдома ми почуваємо себе лише в Україні. До слова, ми тільки повернулися до В’єтнаму з Батьківщини. Були і в Городку.
Олександр Гаман з дружиною Іриною та батьками.Фото: Олександр Гаман
Приємно повертатися у місто, де пройшло дитинство, де живуть мої рідні. Інколи вдається поспілкуватися із друзями юнацьких років. Я досі підтримую дружні стосунки зі своїми однокласниками. З тими, хто переїхав до інших міст, зв’язуємося онлайн.
Такі поїздки дозволяють набратися сил, аби далі працювати на нашу спільну мету — не дати світу втомитися від війни, яку розпочала росія та нагадувати, що зупинити Путіна цивілізовані країни світу можуть лише об’єднавшися.
