Поважна ювілярка
«Все життя була Людмилою Леонтіївною, а тепер стала бабою Люською», — жартує педагогиня із села Турчинці. 14 жовтня їй виповнилося 100 років. У цей день її маленька хатинка ледве вмістила всіх гостей.
Особливий день
Жовта квітчаста косинка та бордова сукня. Людмила Мурзата сидить на ліжку, очікуючи гостей. Про її поважний вік свідчать зморшки на обличчі та спрацьовані руки. Але в очах горить вогонь надії та жаги до знань.
Людмила МурзатаФото: Городок.City
— Встаньте, мамо, щоб вас добре було видно, — каже донька бабусі.
Та легенько підводиться, опираючись на палицю, примружує ліве око і уважно вдивляється у людей, які завітали до неї на свято. Серед них — рідні, сусіди, представники місцевої влади, ветеранської організації, фермерського господарства та школи.
Один з небагатьох, кого впізнає бабуся, староста села Анатолій Панасюк. Він навчався в одному класі з сином ювілярки.
— Він був трішки шустрішим за мене, — пригадує Анатолій Аркадійович і дарує бабусі букет хризантем. Вітають стареньку і школярі. Вони дарують їй надувні кульки та розповідають віршики. Проте бабуся їх перебиває й, як у старі добрі часи, дає свої настанови.
— Будьте чемними та гарно вчіться, — говорить ювілярка, а її донька, пані Тамара, тим часом запрошує гостей до святкового столу. І поки всі смакують домашні запашні страви, бабуся розповідає секрет довголіття і пригадує складні роки вкраденого дитинства.
Історія бабусі
— Я народилася у сім'ї колгоспників. Нас було четверо дівчат. Коли мені виповнилося 7 років, померла мама. Тож виховував нас батько. У 1942 році я закінчила 9 клас і була вислана на роботу до Німеччини. Там я доглядала 9-річного хлопчика. У 2002 та 2003 роках він приїжджав до мене в гості, дякував за те, чого я його навчила в юності, — згадує бабуся.
Людмила ЛеонтіївнаФото: Городок.City
Повернувшись додому, Людмила закінчила 10 клас і вступила до Кременецького педагогічного інституту на Тернопільщині. З вересня 1948 по травень 1953 року вона працювала вчителькою біології у місті Перемилів. У 1952 році вийшла заміж і переїхала на Городоччину. Рік викладала у Веселецькій семирічній школі й ще кілька місяців — у Борщівецькій. У 1954 році жінка повернулася до рідної Турчинецької школи, де пропрацювала до виходу на пенсію у 1980 році.
— Я любила свою роботу і дітей. З ними ми вирощували всі сорти городини. Тому восени та навесні ходила до школи в чоботях, — розповідає ювілярка.
Секрет довголіття
Секрет довголіття Людмили Мурзати — це праця. Вона все життя тримала господарство, вирощувала городину та навчала дітей. І, попри поважний вік, продовжує це робити й досі. Хоча, як сама визнає, здоров’я вже не те, та без роботи вона не уявляє свого життя.
— Мені «скучно» в хаті, — каже бабуся. — Тому я іду до хліва і там щось роблю допізна. А коли смеркає, дивлюся телевізор. Щоб я добре чула, донька мені підключає навушники. Вона в мене — золота. Тому й старість у мене щаслива.
Людмила Леонтіївна з донькою Тамарою.Фото: Городок.City
Багата бабуся не тільки на роки, а й на онуків та правнуків. І майже всі вони пов’язані з військовою службою. Онук Олександр — полковник прикордонної служби України в Києві, його син навчається на пілота у Словацькому технічному університеті. Онук Василь — підполковник прикордонної служби, служить у бойовій бригаді «Сталевий кордон». Його дружина Марія — пані капітан у навчальному центрі прикордонної служби в Черкасах, а їхня донька здобуває професію програміста в Польщі.
