Поважний ювіляр
У просторій хатині на околиці Городка, де кожен куток осяяний теплом родинних килимів та скатертин, на стінах висять фотографії всіх членів родини. А в одній із кімнат — родинне дерево, що досліджує родовід до четвертого коліна, охоплюючи прадідусів господаря. Це оселя Володимира Миколайовича Шевченка, якому 10 червня виповнилося 95 років.
Він сидить у прохожій свого будинку за круглим столом, на якому дбайливо розкладені книги, фотоальбоми, нагороди та документи. Звідси, з-поміж свідчень довгого й насиченого життя, він розповідає свою історію. Починає з перемоги у змаганнях з лижних перегонів, гордо показуючи стару грамоту. Підкреслює, що спорт і донині є невід’ємною частиною його життя.
Генеалогічне дерево, створене Володимиром Шевченком.Фото: Городок.City
Дитинство під знаком війни та жаги до знань
Володимир Миколайович Шевченко народився 1930 року на Чернігівщині в родині Олени Кобзар (дівоче прізвище) та Миколи Шевченка. Він мав ще двох братів. Проживала родина у звичайній сільській хатині. А село, як пригадує дідусь, було тоді не таким, як зараз — типовим колгоспним, без розваг і культурного життя.
— Церкву закрили. Школа — звичайна сільська, я закінчив там три класи. А потім ми переїхали до Прилук, — згадує пан Володимир, зазначаючи, що саме там його безтурботне дитинство закінчилося, бо в цей час почалася війна.
Володимир ШевченкоФото: Городок.City
Початок війни: німецька окупація
З приходом німців родина втекла з Прилук у село, рятуючись від бомбардувань залізничної станції. Одну з ночей, коли окупанти увійшли, Володимир Миколайович пам’ятає до дрібниць.
— Було страшно. Стрілянина то вщухне, то знов почнеться. Ми ховалися в погребі. Аж тут приходить німець, відкриває люк і кричить сердито: «Рус єсть?», наставляючи автомат. Коли мама взяла на руки трирічного братика і німець побачив дитину, в нього в серце, мабуть, защемило. «Руса нет!», — сказав він і зачинив люк. Так ми врятувалися, — розповідає Володимир Миколайович.
Згодом родина повернулася в окуповані Прилуки. Батько воював, разом з побратимами був взятий у полон, але дивом вижив.
Дітей восени віддали до школи, вже німецької. Навчання там було іншим: радянськими підручниками заборонили користуватися, а замість них змушували вчити чужу мову.
— Вчився я так рік. Було складно, — каже дідусь, згадуючи німецькі фрази, з яких колись розпочинався його шкільний ранок. Потім він переходить до розповіді про розстріли мирних людей. Зазначає, що німці всіх ставили на облік, а ті, хто не реєструвався, вважалися підозрілими.
— Всіх комуністів записували, змушували ходити відмічатись, — продовжує розповідь Володимир Миколайович. — Мій товариш, з яким ми разом навчалися, мав батька-комуніста. Його родину забрали на Різдво. Прийшли поліцаї, забрали всіх: батька, матір, бабусю і самого хлопця. Спочатку в тюрму, а потім вантажівками вивезли до викопаної ями — і там розстріляли, — зі смутком пригадує Володимир Миколайович.
Так само сталося з євреями. З перших днів німці зобов'язали їх реєструватися, носити пов'язки із зіркою, жити в одному місці. Частина євреїв втекла, а ті, які не вірили у можливість розстрілів, залишилися і загинули.
Після війни: повернення до навчання та покликання вчителя
Родина Володимира Миколайовича пережила війну. Хлопець закінчив сім класів, а потім вступив до Прилуцького педагогічного училища. Саме там він захопився спортом, зокрема бігом.
— Пам’ятаю, на одних змаганнях я біг десь посередині. І це мене зачепило. Подумав: чого я не перший? Аж засоромився, що хлопці з вулиці сміятимуться. Почав тренуватись: попідмітав в сараї і займався там бігом на місці. З того часу й почалась моя любов до бігу. Я тренувався, брав участь у змаганнях, вигравав. У Прилуках на змаганнях із 70 учасників я став першим, — з гордістю пригадує Володимир Миколайович.
Після педучилища його направили в село Соломна на Сатанівеччині, де молодий вчитель розпочав свою педагогічну роботу. Згодом він одружився, переїхав у село Клинове, де й оселився. Його дружина працювала завучем в школі, а він, паралельно навчаючись заочно в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, з часом очолив навчальний заклад у селі Клинове.
Фотографії молодого Володимира Шевченка та його дружини Владислави. Фото: Городок.City
Однак на цій посаді Володимир Шевченко був недовго, тому що перейшов працювати у райком партії. Така робота городоччанину не була до душі і за два роки він повернувся в освіту. Понад вісім років Володимир Миколайович пропрацював інспектором райвідділу освіти, а згодом став директором першої школи у Городку. У 1975 році він очолив новозбудовану четверту школу, директором якої був чверть століття. Крім цього Володимир Миколайович був депутатом восьми скликань Городоцької міської ради.
Будівництво української церкви та збереження пам’яті полеглих воїнів
Серед найважливіших рішень, у прийнятті яких він брав участь, Володимир Шевченко вважає голосування за створення у Городку Української церкви.
— Справа була не з простих — землю для будівництва церкви нам не хотіли виділяти. У міській раді перше голосування за це рішення провалилося. Але я не здався. Звернувся до голови ради — і питання винесли на голосування вдруге. Цього разу рішення пройшло — з перевагою всього у два голоси. Церкві виділили 50 соток землі біля четвертої школи. Так у нашому місті з’явився український храм, — розповідає Володимир Миколайович.
Ще одна історія, якою він пишається, пов’язана з відновленням братської могили австро-угорських воїнів, які загинули під час битви у серпні 1914 року. Володимир Миколайович розповідає, що могила була занедбана, майже зрівняна із землею. Городоччанин вирішив виправити ситуацію, почав збирати документи й звернувся до австрійського посольства та «Червоного хреста» у Відні.
— Роботи було чимало, але результат вразив: знайшли 32 могили та документи, в яких мали б бути вказані дані про воїнів. Деякі з них виявилися пустими, деякі зотлілими. Але одна збереглася краще. У ній — ім’я: «Георгій Халаш, 1892 року народження, солдат одного з угорських полків». Родичів полеглого воїна знайти не вдалося. Але пам’ять про нього залишилася, — говорить пан Володимир.
Братська могила австро-угорських воїнів.Фото: lb.ua
Секрет довголіття та життя за совістю
На заслуженому відпочинку у Володимира Миколайовича з’явилося більше вільного часу. І це дало можливість активісту нарешті записати всі свої спогади. Так з’явилася книжка досвідченого освітянина про школу радянських часів.
Володимир Шевченко є співавтором низки книг. Фото: Городок.City
— У ній я розповів про відданість педагогів та успіхи учнів, але й недоліки «совєтської» освітньої системи — її ідеологізованість та пропаганду. Книжка побачила світ завдяки підтримці бізнесменів, — розповідає Володимир Миколайович, який є співавтором кількох книг.
Вдома у дідуся велика бібліотека. Хоча книг він вже не читає, надає перевагу газетам. У свої майже 95 років Володимир Шевченко зазначає, що його секрет довголіття у спадковості: у родині матері всі були довгожителями — мама прожила 90, а її сестри — до 98 років. Крім того, триматися у тонусі допомагає фізична активність.
— Колись лікар Микола Амосов казав: «12-13 хвилин бігу — і в організмі повністю оновлюється кисень, знищується зайвий цукор», — пригадує городоччанин. — Я дослухався до цієї поради й ніколи не забуваю про біг.
