Вшанування пам’яті Героїв
18 серпня городоччани згадали двох своїх земляків — Віктора Дузяка, який загинув 17 серпня 2023 року, та Валерія Рижого, життя якого обірвалося 18 серпня 2022-го. Захід пам’яті відбувся о дев’ятій ранку на площі Героїв Майдану. На сходах міської адміністрації розгорнули стяги із портретами Героїв та великий Державний прапор України.
Після національної хвилини мовчання прозвучав аудіозапис: директорка Городоцького міського будинку культури розповіла історії життя і загибелі воїнів. У цей момент рідні не стримували сліз.
Завершилося вшанування покладанням квітів до стели пам’яті «Це моє небо, це моя земля», де викарбувані імена полеглих.
— Ми вже не перший рік проживаємо важкі дні нашої країни. Тож такі заходи вкрай необхідні. Вони потрібні не лише для того, щоб пам’ятати, що триває війна, а й для того, щоб не забувати імена та прізвища тих, хто віддав своє життя за наше мирне небо, — зазначив заступник начальника відділу культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міської ради Сергій Щур.
Історія Віктора Дузяка
Віктор Дузяк народився 26 лютого 1973 року в селі Слобідка Олексинецька Городоцького району на Хмельниччині. Навчався у Підлісноолексинецькій восьмирічній школі, а згодом продовжив освіту у Лісоводському училищі. Після закінчення навчання проходив строкову військову службу.
Віктор ДузякФото: Городоцька мська рада
У 1996 році одружився з Антоніною та переїхав до міста Городок. Через рік у подружжя народився син Антон, а у 2005 році донька Вероніка. Віктор був турботливим сім’янином, добрим і чуйним другом, завжди готовим допомогти. Він любив спорт, особливо футбол, і вів здоровий спосіб життя. У вільний час займався деревообробкою — власноруч створював меблі, рамки для фотографій, хрестики та інші речі, мріяв розпочати власну справу. До початку повномасштабної війни працював на автозаправці в Городку.
З перших днів вторгнення росії він твердо вирішив, що має стати на захист Батьківщини. 16 жовтня 2022 року його мобілізували до лав Збройних сил України. Віктор служив старшим стрільцем-оператором 2-го штурмового відділення 1-го штурмового взводу 1-ї штурмової роти. У липні 2023 року він отримав поранення та проходив реабілітацію у Городоцькій лікарні, де востаннє бачився з рідними.
17 серпня 2023 року 50-річний Віктор Дузяк загинув під час виконання бойового завдання в селі Роботине Пологівського району Запорізької області. Спершу вважався зниклим безвісти, та вже згодом його сім’я дізналася страшну правду.
6 жовтня тіло Героя привезли до рідного Городка. Городоччани зустрічали його навколішки, віддаючи останню шану. Після поминальної служби у храмі Святого Станіслава відбулася жалобна процесія, у якій йшли військові, рідні, друзі та жителі міста. Поховали Віктора Дузяка на Алеї Слави у Городку під звук військового салюту.
У нього залишилися дружина Антоніна, донька Вероніка, син Антон та брат Анатолій, який теж боронить Україну від перших днів війни.
Історія Валерія Рижого
Валерій Рижий народився 27 червня 1966 року в селі Чорниводи Городоцького району Хмельницької області. Тут минули його дитинство та юність. Навчався у місцевій школі, де товариші та вчителі запам’ятали його добрим, щирим і завжди готовим прийти на допомогу.
Валерій РижийФото: Городоцька міська рада
У юності Валерій познайомився зі Світланою, яка згодом стала його дружиною. Їй тоді було лише сімнадцять, а знайомство на сільській дискотеці стало початком довгої історії кохання. Спершу були два роки його строкової служби, які Світлана терпляче чекала. Потім — весілля, народження доньки й нові періоди розлуки через контрактну службу та заробітки. Подружжя прожило у шлюбі 35 років, і дружина завжди казала, що її доля — чекати чоловіка.
У мирному житті Валерій працював будівельником. Його знали як майстра на всі руки, людину з «золотими руками», котра вміла створювати затишок і допомогти іншим. Часто їздив на заробітки до Польщі, аби забезпечити родину, та завжди повертався додому, де на нього чекали найближчі.
Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, Валерій без вагань повернувся з-за кордону і пішов захищати Україну. Він служив у складі військової частини А4053, 115 окремої механізованої бригади, обіймаючи посаду головного сержанта. Побратими згадують його як хороброго, мудрого й доброго чоловіка, який завжди підтримував інших і рішуче йшов у бій.
18 серпня 2022 року Валерій Рижий загинув у селі Опитне Бахмутського району Донецької області. Виконуючи бойове завдання з виявлення та знищення сил противника, він отримав поранення, несумісне з життям. Тіло воїна змогли привезти додому лише через десять днів.
28 серпня 2022 року у рідному селі Чорниводи відбулося прощання. Сотні людей — рідні, друзі, побратими, односельці — утворили живий коридор шани, а військовий оркестр супроводжував жалобну ходу. Воїна поховали на місцевому кладовищі. Найболючішим моментом стало прощання під звуки військового салюту. Над його могилою відтоді майорить синьо-жовтий прапор.
За особисту мужність і героїзм Указом Президента України №436/2023 від 18 липня 2023 року Валерія Рижого посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Його ім’я увіковічили: у рідному селі вулицю Ліни Костенко перейменували на його честь, а 23 серпня 2024 року на будівлі Чорниводського ліцею, де він навчався, відкрили меморіальну дошку.
56 років життя… Але для рідних, побратимів та усієї громади Валерій Рижий назавжди залишиться символом мужності, відваги й любові до своєї землі. Йому назавжди 56.
