Стіна надії
«Синочку, вертайся додому. Мама чекає тебе день і ніч. Я вже так скучила за тобою, кровиночко моя рідна…» — притуливши голову до світлини сина, крізь сльози шепоче жителька Сатанова. Її слова губляться в ранковій тиші, але їх чують усі, хто цього дня прийшов сюди.
22 травня. Сатанів. Восьма ранку. До місця, де має відбутися важлива для громади подія, з усіх околиць сходяться люди. У руках — квіти, сині та чорні кульки, прапори зі світлинами найрідніших. Хтось мовчки зупиняється біля портретів полеглих захисників, схиляє голову, витирає сльози. А потім переходить дорогу — туди, де відтепер стоятиме символ надії для тих, хто живе в болісному очікуванні.
У Сатанові відкрили Стіну надіїФото: Городок.City
— Я шукаю свого чоловіка, який зник у січні під Часовим Яром на Донеччині. Чекаю на нього вже рік і три місяці — з надією, що він повернеться живий і здоровий. На нього чекають діти, онук, вся наша родина, — каже Валентина Костюк. — На жаль, жодної звістки досі немає. Його немає ні серед полонених, ні серед загиблих. А це означає, що надія ще жива. Єдина надія — на Господа.
Із такою ж надією у Сатанівській громаді сьогодні живуть рідні 43 військових, які вважаються зниклими безвісти. І тепер фото кожного з них розміщене на Стіні надії — місці, яке стало точкою віри для десятків родин.
Ініціатива
Ідея створити Стіну надії належить родинам військових. Саме вони озвучили потребу в місці, де можна було б зібрати фото тих, кого досі шукають, аби про них пам’ятали, аби їхні обличчя бачили, аби шанс знайти бодай якусь звістку ставав більшим.
На реалізацію проєкту з місцевого бюджету спрямували 25 тисяч гривень, а монтаж виконували працівники селищної ради та комунального підприємства.
— Ідея створення Стіни надії народилася під час зустрічі з рідними загиблих воїнів, зниклих безвісти та полонених військових. Вони озвучили своє бажання мати у громаді таке місце, адже подібні символічні простори вже з’являються в інших містах і громадах. Ми розуміли, що для цього потрібен час, аби якісно зібрати фотографії, продумати конструкцію, оформлення, створити гідний простір, який витримає час і погодні умови. Для нас було важливо, щоб це не був тимчасовий стенд, а місце, куди рідні можуть приходити, бачити обличчя своїх близьких і відчувати, що про них пам’ятають. Ці фотографії — це не лише пам’ять, а й ще одна можливість пошуку, — розповів селищний голова Альберт Собков.
На Стіні надії у Сатанові фотографії 43 зниклих безвісти військовихФото: Городок.City
— Стіну надії створили для того, щоб пам’ятали не лише полеглих захисників, а й тих, чия доля досі залишається невідомою, але хто так само боровся за свободу України. Поки немає відповіді — є надія. А, як кажуть, надія помирає останньою. І найбільше хочеться, щоб одного дня кожен воїн, який повернеться додому, сам підійшов до цієї стіни й власноруч зняв свою фотографію, — каже мати загиблого воїна Марія Мугира.
Своя історія
Того дня біля нової стели зібралися матері, дружини, сестри. Кожна — зі своєю історією болю та зі своєю надією.
— Мій чоловік зник безвісти у 2023 році. Відтоді ми звертаємося до всіх можливих інстанцій — громадських організацій, державних установ, але, на жаль, поки що жодних результатів немає, — каже Алла Мартинюк, дружина зниклого безвісти Сергія Мартинюка. — Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять загиблих Героїв, підтримати родини тих, хто зник безвісти, і нагадати про тих, кого вся країна досі шукає, чекає і оплакує.
Як підкреслила жінка, Стела надії для них є символом того, що чекати не припиняють. І дуже важливо, додала Інна Загородня, сестра зниклого Петра Самборського, щоб люди бачили їхні обличчя, знали, за кого молитися і кого чекати.
— Мій брат у 2022 році не чекав повістки і сам став до лав Збройних сил. 13 вересня 2023 року він зник безвісти поблизу Вербового на Запоріжжі, коли повернувся за побратимами. На жаль, він не зміг знайти дорогу додому, — каже Інна. — Та ми чекаємо і віримо, що він повернеться живим, здоровим та неушкодженим. Хочу подякувати Сатанівській громаді за те, що вона створила для таких родин, як наша, осередок віри, пам’яті та шани. Це місце, де віра сильніша за час. Тому що наші хлопці непрозорі, вони є.
— Це біль. Це наш біль і це біль всієї нашої країни. І це дуже страшно, коли ти не знаєш, де твоя дитина і що з нею сталося. Тому ми вважаємо, що повинні гуртуватися, бути разом, допомагати один одному, підтримувати один одного і надіятися на те, що кожен воїн, який сьогодні вважається зниклим безвісти, повернеться додому живим і здоровим, — сказала мати загиблого Героя Тетяна Скочеляс.
Після спільної молитви Стіну надії освятили священники. Потім рідні зниклих безвісти запалили синьо-жовті димові фаєри і в небо полетіли кульки: сині — як символ віри в повернення і перемогу, чорні — як знак болю й жалоби. А слідом за ними, ніби завершуючи цю мовчазну молитву про повернення, з проводів злетіли голуби, які весь цей час тихо спостерігали за подією. І поки є фото на цій стіні, поки є ті, хто приходить сюди з молитвою, болем і вірою — надія живе.
