Від хворобливого хлопчика до директора спорткомплексу
«У залі тренувався високий, нашпигований м’язами блондин. Нам здалося, що до нас завітав Термінатор, герой відомого американського фільму… І ми почали в усьому його наслідувати: ходу, мову, жестикуляцію, намагалися не відставати від нього у тренувальних навантаженнях…».
Це – спогади вихованців заслуженого тренера України Василя Гавриленка. Хоча Василь Олексійович родом не із Городка, та саме у нашому містечку він досяг високого визнання і здобув авторитет у молодих городоччан. І саме Василь Гавриленко був першим директором спортивного клубу «Епіцентр» у Городку.
Отже, сьогодні у нас розмова з екстраординарною та винятковою особистістю, городоччанином Василем Олексійовичем Гавриленком.
Не богатирі
— Василю Олексійовичу, до інтерв’ю з Вами я зустрічався з багатьма городоччанами, які схвально висловлювалися на Вашу адресу. І всі, як один, говорили спочатку про Вашу незвичайну силу і фізичну досконалість, а потім розкривали позитивні моральні риси Вашого характеру.
Тому хочу запитати, звідки Ви такий взялися, коли у Вас виникло бажання бути сильнішим за інших? Напевно, у Вашій родині були одні богатирі?
— Родом я зі старовинного подільського містечка Смотрич, яке за часів Великого князівства Литовського (друга половина ХІV ст.) було резиденцією братів князів Коріатовичів (Олександра і Юрія) і столицею Подільського князівства.
Мої батьки були не якісь там богатирі, а звичайні трудівники: батько Олексій Петрович — водій сільгосптехніки, а мати Надія Тимофіївна — робітниця Смотрицької шляхоремонтної дільниці. Окрім мене, у батьків було ще три дочки і син, тобто всього нас — п’ятеро дітей. І щоб нас прогодувати, батькам доводилося з ранку до вечора важко працювати.
Народився я доволі хворобливим хлопчиною. Як усі сільські діти, ходив до школи, порався по домашньому господарству, на літніх канікулах підробляв на різних роботах.
З раннього дитинства батько привчив мене до читання художньої літератури.
Еталон
Якось я натрапив на невеличку, в м’якій обкладинці книжку про силачів ще дореволюційної Росії. Особливо сподобалася розповідь про естонського атлета Георга Луріха, який із хворобливого, фізично слабкого хлопчини завдяки власній винятковій силі волі і працездатності став справжнім атлетом, силачем, неодноразовим чемпіоном світу з боротьби і підняття ваги.
Щоб стати таким, як Луріх, я обладнав у домашньому садку спортивний майданчик і почав тренуватися. Згодом до мене приєдналися мої друзі. Таким чином, моя мрія стати сильним і фізично досконалим стала реалізовуватися. А у старших шкільних класах прийшло переконання — стати вчителем фізкультури.
Але після закінчення Смотрицької школи довелося вступати не до інституту, а півроку попрацювати будівельником у селі, а потім – служити у лавах Радянської Армії.
Музика
— Василю Олексійовичу, для Вас фізкультура, спорт стали не тільки життєвим покликанням, а й професією, роботою, якою Ви заробляли собі на шматок хліба, утримували сім’ю. Проте, можливо, у Вас є ще інші захоплення, про які ми не знаємо?..
— Я вже згадував, що завдяки батькові почав багато читати і з часом став справжнім книголюбом. У 80-х роках мені, а також моїм друзям по дитячо-юнацькій спортивній школі, щоб придбати хорошу книгу, доводилося постійно (ще з вечора або ночі) ставати в чергу до книжкової крамниці. Таким чином, у мене назбиралася непогана бібліотека, в якій переважають твори класиків вітчизняної і зарубіжної літератури.
Ще одне моє захоплення – музика. У шкільні роки, за наполяганням батьків, я навчався у музичній школі по класу труби. Дещо пізніше мої односельці, а також мешканці сусідніх сіл могли оцінити мій музичний талант, коли ми оркестром грали на сільському весіллі або проводах.
Коли ж Василя призвали на армійську службу, то його музичні здібності дуже пригодилися: майже два роки прослужив у дивізійному оркестрі – грав на баритоні. Фото: Домашній архів
Вальщик лісу
— Після служби в Радянській Армії Ваша життєва дорога попрямувала до Кам’янця-Подільського. Адже наступний етап Вашої біографії — це навчання, а потім і робота у державному педагогічному інституті ім. Затонського (так тоді називався цей виш), на факультеті фізичного виховання. Чи не так?
— Так, але не зовсім. Після завершення моєї строкової армійської служби мені спочатку довелося попрацювати будівельником у рідному селі, а потім виїхати з бригадою смотрицьких хлопців на декілька років на заробітки до Архангельської області, де в одному із ліспромгоспів валили ліс.
Заробивши грошей на Крайній Півночі у 1979 році, я вступив до педінституту на факультет фізичного виховання, по закінченню якого отримав диплом вчителя фізичного виховання середньої школи.
Турнір
— До речі, я чув байку про те, як над Вами хотів позбиткуватися один викладач, що майже вдвоє переважав Вас своїми габаритами…
— Відносно курйозного випадку. Нас, студентів, постійно направляли на сільгоспроботи у колгоспи. Одного разу декілька студентів намагалися ухилитися від такої «примуспраці», жартома обґрунтовуючи це її шкідливістю м’язовій структурі спортсмена.
У такій ситуації один із викладачів, який був разом зі студентами, запропонував «відмовникам» своєрідний турнір з армреслінгу: він один проти всіх противників суспільно корисної праці. Якщо він їх переможе, то вони негайно розпочнуть роботу, коли ж ні – то до кінця сільгоспсесії вони відпочиватимуть.
Він легко, як кажуть, однією рукою (бо в другій тримав теку з паперами) поклав на лопатки своїх супротивників. Тоді один зі студентів запропонував поборотися з Гавриленком, тобто зі мною.
Я почав відмовлятися, оскільки як студент-першокурсник я сумлінно ставився до сільгоспробіт і ще не був знайомий з викладачем.
Іван Іванович (так його звали) зверхньо подивився на мене і наполіг, щоб я з ним зійшовся на руках. Мені нічого не залишалося, як його послухатися...
З першої ж спроби його рука була притиснута до поверхні стола. Він спантеличено глянув на мене, відкинув теку, і ми знову зійшлися в рукоборстві. За мить його рука знову лежала на столі, притиснута моєю. Такий же результат був і з його лівою рукою.
Пізніше виявилося, що він родом із Юринець, і ми на факультеті стали добрими приятелями.
Переїзд
— 1986 рік. Молодий, енергійний, перспективний викладач раптом, на півкроку, обриває багатообіцяльну спортивну кар’єру, покидає гарне старовинне місто і переїжджає до невеликого містечка, мало благоустроєного, заштатного, одним словом – до Городка. Чому так сталося?
— Такі метаморфози у моєму житті пояснюються дуже просто: під час навчання у педінституті я познайомився із чарівною студенткою історичного факультету Світланою і, як це завжди буває у житті, ми покохали одне одного.
Згодом Світлана закінчила навчання і стала працювати вчителькою історії у Городоцькій загальноосвітній школі №2. У містечку проживали її батьки, і тому долею судилося нам у 1986 році побратися у Городку і створити свою сім’ю. Я влаштувався викладачем-тренером у дитячо-юнацькій спортивній школі.
Фото: Домашній архів
Спорт у Городку
— Які перші враження у Вас склалися від нашого містечка? Чи сподобалася Вам городоцька спортивна інфраструктура? Адже тоді сусідні Чемерівці значно обігнали Городок у цьому плані…
— Ні для кого не секрет, що спортивні споруди як тоді, так і зараз (за винятком СК «Епіцентр») розташовувалися у пристосованих приміщеннях і не відповідали вимогам часу. До прикладу, спортивна школа донині працює у тісному дореволюційному приміщенні, тут немає навіть спортивної зали.
На той час у Городоцькій ДЮСШ підібрався дружній професійний колектив, який очолював досвідчений педагог Сергій Антонович Сердюк. З приємністю згадую своїх колег по школі: Валентина Колюду, Ігоря Жолобайла, Миколу Бонка, В’ячеслава Чорнобая (на жаль, їх сьогодні вже немає з нами), В’ячеслава Пантелєєва, Олександра Кульпу…
Викладачі-тренери школи були приблизно мого віку — молоді люди, тому я швидко з ними здружився.Фото: Домашній архів
Профіль
Як і в інституті, моїм спортивним профілем у Городку спочатку була легка атлетика, а потім гирьовий спорт, пауерліфтинг.
Через відсутність спортивної зали заняття ми проводили переважно на стадіоні «Колос», зрідка (за домовленістю) в залі однієї з городоцьких шкіл. Але наші вихованці тренувалися з надзвичайним піднесенням і завзяттям.
Тоді у школі культивувалися такі види спорту, як футбол, легка атлетика, вільна боротьба, дещо пізніше — пауерліфтинг.Фото: Домашній архів
На початку 90-х власними силами тренерського складу спортивної школи, яку вже очолював Ігор Жолобайло, було здійснено добудову до приміщення ДЮСШ. У новому приміщенні для вихованців і викладачів облаштували відновлювальний центр: басейн, сауну, масажний кабінет.
Табір на Збручі
— Знаю, що Ваша робота викладача не обмежувалася стінами спортивної школи. Ваша невгамовна енергія, спортивна тренерська амбіційність та, можливо, бажання заробити спонукали Вас на додаткові кроки. Якими вони були?
— У ті роки щоліта викладачі-тренери ДЮСШ організовували для учнів оздоровчі табори на Збручі. У цих таборах ми зі своїми вихованцями здійснювали туристичні походи, навчали дітей необхідних у житті умінь і навичок: плавати, встановлювати намети, розкладати багаття; проводили з ними різноманітні спортивні ігри, конкурси, турніри, які сприяли фізичному загартуванню дітей.
Літній табір на Збручі Городоцької ДЮСШ.Фото: Домашній архів
Окрім того, я проводив заняття у підвалі клубу верстатобудівного заводу – із гирьового спорту і пауерліфтингу. Але мені не давала спокою думка щось організувати для атлетичного розвитку молоді промислової частини міста.
А вже тоді (десь у 1988 році) я познайомився з однією хорошою людиною, ентузіастом фізичної культури Анатолієм Павловичем Левицьким, який працював начальником відділу кадрів цукрового заводу.
Він і порадив мені організувати секцію атлетичної гімнастики і розмістити її у підтрибунному приміщенні заводського стадіону.
За його сприяння отримали необхідний дозвіл у директора цукрозаводу А. Бухти, який також допомагав нам на початках, особливо у ремонті приміщень.
Фото: Домашній архів
Тренажери, інше спортивне обладнання довелося мені «стягувати» з усієї області – там, де працювали мої знайомі, приятелі, друзі. Особливо ми гордилися нашим комплектом штанг, гантелей, яким могли позаздрити солідні спортивні заклади.
Фото: Домашній архів
Активними учасниками атлетичної секції та моїми однодумцями стали Віктор Зелінський, Олег Паславський, Юрій Сорокатий, Юрій Чорний, Микола Різничук, які згодом почали досягати серйозних спортивних успіхів у гирьовому спорті та пауерліфтингу на чемпіонатах області.
Перші вихованці спортивного клубу на стадіоні цукрового заводу.Фото: Домашній архів
Юнак
— І які городоцькі спортивні самородки Вас приємно здивували? А ще розкажіть, будь ласка, про свого учня Олександра Герегу.
Одного такого вечора на тренуванні до мене підійшов юнак середнього зросту, кремезної статури і відрекомендувався: «Мене звати Олександром, хочу тренуватися у Вас». Запитав його: «Для чого тобі потрібні ці тренування? Хочеш стати чемпіоном?». На ці слова він усміхнувся: «Та ні, нехай чемпіонами стають інші. Просто хочу бути сильним і здоровим, а чемпіоном я стану в іншій сфері».
Він добросовісно відвідував заняття, а на тренуванні працював із такою впертістю і злістю, наче хотів комусь щось довести. Спостерігаючи за ним, не раз думав, що цей юнак знає, чого хоче.
Та не підозрював, що скромний хлопчина через якихось п'ятнадцять років стане відомим Україні і світу Олександром Володимировичем Герегою.
90-ті
— Настали важкі та гіркі 90-ті роки. Місто накрило кіосками, наметами, переносними прилавками, лотками… Усіх охопила торгова лихоманка, бо людям потрібні були гроші, а замість зарплати тоді видавали цукор, згущене молоко, плодоовочеві консерви, борошно, зерно, цеглу, деревообробні верстати і таке інше. Як жилося в той час авторитетному викладачеві ДЮСШ? Які тоді у Вас були мрії, плани?
Сім'я Василя Гавриленка.Фото: Домашній архів
— Із мріями в ті роки довелося дещо почекати, адже необхідно було, дійсно, вишукувати засоби для існування сім’ї і, в першу чергу, дітей. А тому мусив залишити спортивну школу і шукати роботу, за яку би платили «живими» грішми.
З бригадою городоцьких хлопців подався до Росії. Працювали будівельниками у Москві та інших містах Московської області. Якщо за радянських часів на заробітках освоїв професію вальщика лісу, то у 90-х набув навичок штукатура, облицювальника, зварника…
Фото ілюстративнеФото: dnzkpl.pp.ua
Інструктор
— У 2000-х Ви знову у Городку. Знову спортивна школа?
— Так, але не зовсім. У школі мені дали лише половину посадової ставки. А допомогли із працевлаштуванням згадувані вже мною друзі-цукровики А. П. Левицький і А. А. Бухта. Завдяки їм влаштувався на заводі інструктором зі спорту.
Із вдячністю згадую Анатолія Антоновича, котрий, незважаючи на директорську зайнятість, постійно цікавився і душею переймався проблемами розвитку фізкультури і спорту на цукрозаводі. Саме при ньому на підприємстві була побудована сучасна багатофункціональна спортивна зала, в якій одночасно могли займатися борці, пауерліфтери, спортсмени ігрових видів спорту.
Фактично, це був спортивний комплекс. Шкода, що сьогодні ця спортивна база знищена…
Ідея
— Василю Олексійовичу, ми з Вами підійшли чи не до головного питання: яким чином у Городку був побудований спортивний клуб «Епіцентр»? На сьогодні у нашому місті ходить немало легенд про виникнення цього закладу і багато хто приписує виключно собі роль ініціатора у цьому плані... Розкажіть, як усе насправді відбувалося?
— Ідея будівництва у Городку сучасного багатопрофільного спортивного закладу, в якому би спортивно розвивалася учнівська молодь Городка, виникла не тільки у мене. Про такий комплекс чи клуб ми, тренери і спортсмени, доволі часто говорили між собою, та якихось конкретних пропозицій ні від кого не надходило.
Але так треба було статися, що родичі моєї дружини були у далеких родинних стосунках із Людмилою Герасимівною — матір’ю Олександра Володимировича Гереги. Усі вони працювали на верстатобудівному заводі, були у добрих стосунках і не раз зустрічалися, в тому числі і я, за святковим столом.
На той час у далекому Києві з 2003 року здійснило різкий бізнесовий старт ТОВ «Епіцентр К», яке впродовж декількох років відкрило в Україні цілу мережу будівельних гіпермаркетів. Про його засновників і керівників Олександра Володимировича і Галину Федорівну Герег стало відомо в усій країні, в тому числі і в Городку.
Фото: rau.ua
Коли ж мені ще стало відомо, що подружжя Герег у 2004 році заснувало фонд «Епіцентр – дітям», я зрозумів, що у тій ситуації нам зможе допомогти тільки Олександр Володимирович. Звернувся по допомогу до Людмили Герасимівни, яка тоді ще проживала у Городку. Вона порадила мені написати листа до Олександра Володимировича, який передасть синові.
Приблизно через місяць, пізно ввечері, мені зателефонував Олександр Герега. Розмова між нами була недовгою, але багатообіцяльною: «Підтримую цю ідею, зроблю все можливе, щоб її здійснити... Шукайте приміщення».
На даному етапі дуже допоміг Олег Миколайович Федоров, начальник районного відділу культури, який запропонував під клуб приміщення фактично недіючого кінотеатру. Районна рада прийняла рішення про передачу ТОВ «Епіцентр» приміщення кінотеатру в оренду. Ось так усе в дійсності відбувалося.
Знаменний день
— 14 вересня 2008 року у Городку сталася велика урочистість. На базі колишнього напіваварійного приміщення кінотеатру було відкрито спортивний клуб «Епіцентр». Ця подія відбулася за участю декількох українських знаменитостей... Ви на той час вже були в статусі директора закладу і перебували у центрі цих подій, чи не так?
— Для Городка, і не тільки, це була виняткова подія, тому на відкриття спортивного клубу прибуло багато українських знаменитостей бізнесу і спорту. Це, в першу чергу, Олександр Володимирович і Галина Федорівна Гереги.
Відкриття спортивного комплексу у Городку.Фото: Городок.City
З-поміж відомих спортивних особистостей хочу назвати боксера Василя Анатолійовича Ломаченка, який навесні 2008 року здобув перемогу на Чемпіонаті Європи з боксу, а влітку завоював золоту медаль на Олімпіаді в Пекіні та став кращим боксером Пекінської олімпіади, незалежно від вагової категорії.
Таким чином, городоччани вперше «наживо» побачили в одній особі олімпійського та європейського чемпіона. У відкритті спортивного клубу взяли участь також заслужений тренер СРСР та України з важкої атлетики Михайло Мацьоха, заслужений тренер України з боксу Анатолій Ломаченко, батько і тренер олімпійського чемпіона, та багато інших офіційних осіб.
— Розкажіть, будь ласка, про діяльність спортивного клубу, які види спорту там культивувалися, а також про перший тренерський склад, перші досягнення…
— Через декілька місяців після відкриття у клубі вже тренувалися близько 300 юнаків і дівчат. Виявляли юних спортивних талантів і виховували з них чемпіонів із важкої атлетики, боксу, вільної боротьби, пауерліфтингу тренери високої кваліфікації: В’ячеслав Пантелєєв – вільна боротьба, Олександр Ковальчук – бокс, Андрій Мельник – важка атлетика. Я відповідав за пауерліфтинг.
Незабаром з’явилися і власні спортивні таланти. Майстрами спорту з важкої атлетики стали Олег Ямський, Дмитро Кукош, Микола і Сергій Радзієвські.
Брати Радзієвські — майстри спорту з важкої атлетики.Фото: Домашній архів
У вільній боротьбі срібну медаль чемпіонату Європи завоювала Руслана Петришина, бронзовим призером чемпіонату світу став Андрій Гика, майстром спорту – Михайло Шимков.
Нова епоха спорту
— У 2014 році можливості спортивного клубу кардинально розширилися, адже було відкрито нову його споруду, аналогів якій на той час в Україні не було. Наскільки тоді діяльність СК змінилася порівняно зі старим клубом?
— Через 6 років у Городку знову відбулася подія, яка привернула увагу спортивного світу України — було відкрито нове приміщення спортивного комплексу «Епіцентр».
Фото: Городок.City
Зрозуміло, що обов’язків у директора спортивного клубу побільшало, адже у новому приміщенні почали функціонувати нові служби: їдальня-кафе, готель на 80 номерів, медично-реабілітаційний центр.
Фото: Городок.City
Та найголовніше – у спортивному клубі були побудовані та облаштовані сучасні, на рівні світових стандартів спортивні зали, зокрема – для ігрових видів спорту (на 800 глядачів), боротьби, боксу, важкої атлетики, пауерліфтингу.
Загалом у новому приміщенні мають можливість займатися фізичною культурою і спортом до 1000 спортсменів, із них – 800 школярів. Окрім цього, Городоцький СК «Епіцентр» став базою для проведення тренувальних зборів збірних команд України з важкої атлетики, кікбоксингу.
На сьогодні у спортивному клубі створено професійну команду з волейболу «Епіцентр-Подоляни». Високі досягнення також мають вихованці клубу: Валерія Сокальська стала чемпіонкою України з важкої атлетики, включена до складу збірної команди України; Богдан Кулібаба – майстер спорту з боксу, виборов срібну медаль на чемпіонаті України.
Почесне звання
— У 2011 році Наказом Держкомспорту України Вам було присвоєно почесне звання «Заслужений тренер України» з пауерліфтингу. Більшість мешканців нашого міста, в тому числі і я, вважали, що присвоєння Вам такого звання було пов’язано із вашою діяльністю в СК «Епіцентр». Розкажіть, будь ласка, як усе це насправді відбулося?
— У той час я був другим тренером волочиського пауерліфтера Вадима Віталійовича Довганюка, який був доволі відомим спортсменом у цьому виді спорту. Через матеріальну скруту він вирішив піти зі спорту. Разом із його першим тренером І. А. Антоновим нам вдалося умовити його не покидати спорт.
Згодом він став стипендіатом СК «Епіцентр», що суттєво допомогло йому у фінансовому плані. У цьому ж році він завоював золоту медаль на чемпіонаті світу з пауерліфтингу і це дало підставу Держкомспорту України присвоїти мені звання «Заслужений тренер України».
Рішення
— Після 27 серпня 2015 року Ви, несподівано для городоцького загалу, пишете заяву про звільнення з посади директора СК «Епіцентр» і виходите на заслужений відпочинок, хоча могли би ще працювати не один рік... Чому?
— Причина банальна, але досить вагома: стан здоров’я та пенсійний вік. Сьогодні мені 66. Живу тепер життям звичайного пенсіонера. Пораюся по господарству, читаю художню літературу, а погожої днини люблю осідлати велосипед і помандрувати Городоччиною.
Разом із найріднішими людьми.Фото: Домашній архів
Я вже об’їздив усі села та місцевість східної і південної території нашого краю. А ще — моє останнє захоплення: участь в діяльності науково-краєзнавчого клубу С. М. Виноградського. І відверто зізнаюся, що за своє життя переконався в одній істині: якщо людина має ціль та впевнено до неї крокує, то у житті все можливе.
— Василю Олексійовичу, дякую Вам за щиру і відверту розмову. Сподіваюся, що вона викличе зацікавлення і відгук у читачів. А Вам бажаю міцного здоров’я, гарного настрою, довгих літ життя і щоб у Вас і Ваших рідних було все гаразд.
