|
|
Нарешті разом |
Із подружжям Олександром та Оленою з Херсону ми познайомилися на благодійному ярмарку для тимчасово переміщених осіб у Городку. Батьки постійно притуляли до себе доньку, а знайомі волонтери вітали родину. Нам стало цікаво, з чим саме. Як виявилося — із возз’єднанням сім’ї.
Про непростий шлях батьків до доньки — далі у монолозі Олени.
Спонтанне рішення
У перший день війни ми відправили свою дочку Поліну до моєї мами у село Посад-Покровське Херсонської області. Ми вважали, що так буде безпечніше для дитини. В цей час Чорнобаївка вже горіла, на Антонівському мосту почалися обстріли. Ідея вивезти дитину із міста здавалася нам з чоловіком цілком правильною. Протягом двох тижнів у селі, дійсно, було більш-менш спокійно.
Поліна з бабусеюФото: Домашній архів.
Неочікувана небезпека
Але, починаючи з 12 березня, бойові дії розгорнулися безпосередньо в Посад-Покровському. Російські війська з Херсону вирушили на Миколаїв, якраз через трасу, на якій розташоване село. Пропав зв’язок, світло… Мама, моя рідна сестра з сином та наша Поліна через обстріли три дні жили у погребі. Особливо важко було моїй літній мамі, яка пересувалася за допомогою милиць.
Евакуація
За допомогою військових та волонтерів моїм рідним таки вдалося евакуюватися. Спочатку до Миколаєва. Потім Червоний Хрест доправив їх до Одеси, а вже звідти – на Городоччину у село Лісоводи. Так наша Поліна із бабусею та тіткою опинилася на Хмельниччині. А ми з чоловіком застрягли в Херсоні без зв’язку із найріднішими людьми.
Шлях до возз’єднання
Щоб поговорити з ними хоча б кілька хвилин, мені приходилося відшукувати у Херсоні місця, де зберігся хоча б якийсь зв'язок. Із окупованого міста виїхати було дуже складно. Люди записувалися і стояли по 10-12 діб у чергах на евакуацію до Кривого Рогу, Кропивницького.
Ми теж кілька разів намагалися виїхати таким чином. Після кількох невдалих спроб нам це вдалося. Ми знайшли перевізника і, взявши із собою лише переноску з двома котами та по рюкзаку, вирушили в нелегку дорогу до доньки. Долаючи шлях з багатьох кілометрів та блокпостів з перевірками, спочатку ми доїхали до Запоріжжя, а звідти вже добралися до Городка.
На новому місці
На жаль, живою побачити матір мені вже не судилося. Її серце не витримало, і сьомого травня вона померла в гуртожитку у Лісоводах. Їй був всього 61 рік…. І мені дуже боляче усвідомлювати, що моя мама не дожила до нашої зустрічі, що я не змогла бути поряд із нею в останні хвилини її життя, а тільки на 40 день після смерті потрапила на її могилу.
Поліна з батьками.
Єдина втіха — це те, що ми, нарешті, з нашою Поліною. Після смерті бабусі донькою опікувалася моя сестра, дуже допомагали і підтримували місцеві волонтери. Безмежно вдячна всім, хто піклувався про нашу донечку в той час, поки ми не могли бути поряд.
Р. S.
Олена, Олександр та Поліна зараз мешкають у гуртожитку у селі Лісоводи та уважно стежать за новинами Херсонщини. Декілька днів тому Олена дізналася, що будинок матері і всі господарчі споруди біля нього вигоріли дотла. Зараз у Посад-Покровському майже немає людей.
Та у родини залишається надія на те, що їх рідний дім у Херсоні вціліє. І скоро маленька Поліна знову бігатиме такими знайомими вулицями рідного міста, де повсюди майорітимуть прапори України.
Цей матеріал «Три місяці розлуки та тривог. Як родина з Херсону подолала довгий шлях до возз’єднання» опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
