У пам'ять про випускників третього ліцею
30 травня. Сонячний та ясний день. Вулицею міста Городок ідуть вчителі та учні 10-11-х класів Городоцького ліцею №3. Серед них жінка, одягнена у чорну вишиту сорочку, з чорною пов'язкою на голові та з блакитно-жовтим букетом у руках. Це — дружина полеглого воїна Артема Гончарука.
Дорогою вона пригадує свого чоловіка. Розповідає вчителям, яким він був за життя і ділиться новиною. Каже, що його ім'ям скоро буде названа одна із центральних вулиць міста Городок. Та, що сьогодні зветься Червоним майданом.
Учні Городоцького ліцею №3 разом з рідними загиблих воїнів вшановують пам'ять своїх ГероївФото: Городок.City
Шкільна родина прямує на міське кладовище. Там Наталія Гончарук схиляється над могилою чоловіка, цілує його портрет та, ледь стримуючи сльози, ставить у вазу квіти. Звертаючись до учнів ліцею, вона каже, що наш обов'язок — молитися не тільки за полеглих Героїв, а й за тих, які зараз на фронті ризикують власним життям заради нас.
Вшанування пам'яті полеглих Героїв
На Алеї Слави ліцеїстів із дружиною полеглого воїна чекає родина Віталія Ясінського, ще одного загиблого військового із Городка — батьки та один із братів.
Мати Віталія Ясінського розповідає юним городоччанам та городоччанкам про свого сина. Каже, що він мав польське походження і воював з ворогами у формі, на якій було два шеврони — український та польський. Тому сьогодні над його могилою майорять стяги двох держав.
— Він вважав себе поляком, який народився та проживав в Україні. За неї й загинув на війні, — каже мати військового Марія Ясінська. Брат воїна, також військовий, подякував школярам, які прийшли вшанувати пам’ять усіх наших Героїв.
— Вони загинули за те, щоб жили інші. І наш обов’язок — розповісти наступному поколінню про ціну, якою виборювалася перемога України у великій війні, — зазначає молодший сержант, командир першого відділення однієї з військових частин ЗСУ та заступник командира взводу Валентин Ясінський.
Та перед тим, як піти на могилу Віталія Ясінського, школярі з учителями вшановують пам'ять Олега Кісільовського, який похований не на Алеї Слави, а на іншій стороні кладовища.
Над його могилою стоїть зажурена мати, яка дякує учням за пам'ять про її сина. Розповідає дітям про те, яким він був патріотом. Згадує перші дні повномасштабної війни та слова Олега: «Мамо, я мушу йти, бо якщо я не піду, то вони прийдуть сюди».
Продовжують жити у вічності
Помолившись за кожного воїна, вчителі та учні третього ліцею кладуть на могили живі квіти.
— Ми дуже вдячні нашим воїнам за те, що тут, у тилу, можемо навчатися та працювати. Розуміємо, що за це захисники віддали власне життя. Втрата кожного із них нам болить. На жаль, Герої помирають, але вони продовжують жити у вічності та завжди живуть у наших спогадах та серцях, — каже випускниця Городоцького ліцею №3 Марічка Стрихуляк.
За словами директорки освітнього закладу Зої Роговської, таку лінійку пам’яті на Алеї Слави провели для того, щоб майбутні випускники, які увійшли у доросле життя, зрозуміли, кому вони завдячують своїм світанком і можливістю розпочати новий день.
— Хочеться, щоб наші учні запам'ятали цей день, як і слова рідних полеглих воїнів. А ми, як педагогічні працівники, будемо робити все для того, щоб гідно виховати майбутнє покоління, за яке загинули наші військові й наші випускники, — зазначає Зоя Роговська.
До речі, того ж дня пам'ять військових вшанували й випускники Городоцького ліцею №1.
