Фемінізм: вибір та відповідальність. Розмова з Тетяною Ісаєвою, активісткою гендерного руху

Жіночий рух: минуле, сьогодення, майбутнє

У 2024 році виповнюється 140 років українському жіночому руху. З нагоди визначної дати пропонуємо вам ексклюзивне інтерв’ю з однією з ініціаторок її відзначення та провідних експерток з питань гендерної рівності Тетяною Ісаєвою.

Досьє

— Пані Тетяно, вже понад 20 років Ви займаєтеся питаннями гендерної рівності, прав жінок у суспільстві, їхньої видимості. Чи пам’ятаєте, що стало поштовхом у цій справі?

— У 2000 році, я тоді працювала завідувачкою шкільної бібліотеки, навіть і не думала ні про яку гендерну рівність і фемінізм. Я була дружиною, мамою… А потім ми з чоловіком розлучилися. Я залишилася одна з дитиною… І так мені було ніяково… І якось одна з моїх подруг порадила мені записатися на курси для жінок від жіночої громадської організації «Крона» (з 2014 року Гендерний інформаційно-аналітичний центр «КРОНА» — українська неурядова громадська організація, заснована 1997 року у Харкові, основна мета якої — освітньо-просвітницька діяльність, спрямована на підвищення обізнаності у гендерних питаннях представників та представниць сфери освіти, медіа, державної служби, молоді — прим. ред.).

З того моменту все і розпочалося. Заняття були 2-3 рази на тиждень протягом року. Ми обговорювали різні теми — від особистісного розвитку і пошуку шляху до себе до соціальної активності та громадського впливу. Саме тоді і народилася ідея створення журналу для жінок.

— Розкажіть про досвід створення журналу «Я». Що означає «гендерний журнал» і як склалася доля видання?

— Це було непросто і цікаво. Це був журнал особистих історій жінок, які зуміли знайти себе, самореалізуватися. Багато чого мені довелося робити самій — шукати героїнь, редагувати тексти. Це був час активного й інтенсивного мого особистого розвитку — я почала ще більше читати книг, в тому числі про права жінок, відвідувати тренінги. І це було поштовхом для змін мого світогляду на можливості жінок у цьому світі. Слово «гендер» тоді взагалі майже не використовувалося, а феміністок я сприймала як агресивних жінок.

— А тепер, коли позаду стільки років активної громадської діяльності та вдалих проєктів, спрямованих на просвіту і висвітлення питань гендерної тематики, як Ви розумієте і сприймаєте поняття «фемінізм»?

— Для мене фемінізм — це свідомий вибір і відповідальність за цей вибір. Феміністки бувають різними. Але тепер я знаю, що, по-перше, феміністки — це жінки, які себе люблять і цінують. Я вважаю, що кожна жінка — феміністка. А по-друге, тепер я знаю, що є і чоловіки феміністи. Розповім про один з найяскравіших моментів, який мене вразив настільки, що в моїй свідомості відбувся певний переворот. Цей випадок стався у Швеції. Я там перебувала з робочою поїздкою і мене запросили на вечірню зустріч, присвячену питанням фемінізму. Це був будній день серед тижня. Я очікувала, що на цю зустріч прийде осіб 20-30 і переважно жінки. Що я вам скажу… На 300 відвідувачі я припинила рахувати. Прийшли і жінки, і чоловіки. І коли я запитала одного молодого хлопця, чому він тут, то він здивувався такому запитанню. Він відповів, що не може інакше, бо права жінок — це надважлива тема. Мене це дуже вразило. І надихнуло на новий проєкт — створення Музею жіночої й гендерної історії.

— Так, у 2008 році, понад 15 років тому, у Харкові Ви заснували Музей жіночої й гендерної історії, який і до сьогодні є єдиним в Україні. Як це вплинуло на ситуацію щодо забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок в Україні?

— Дійсно, до 2008 року я займалася журналом «Я», який, до речі, проіснував до 2018 року. Але коли я загорілася ідеєю створення музею, то повністю переключилася на втілення цього задуму. Взагалі, всі мої проєкти для мене, як діти. Зазвичай я кажу: в мене є перша дитина — моя дочка, друга — журнал «Я» і третя — Музей жіночої й гендерної історії.

Мені важко оцінити вплив появи музею на українське суспільство в глобальних масштабах, але я точно знаю, що є жінки, життя яких він змінив кардинально. Наприклад, я пам’ятаю, коли у музей прийшла одна жінка і запитала мене, чи пам’ятаю я її. Виявилося, що то була одна з перших наших відвідувачок. І вона розповіла, що побачене у музеї настільки змінило її світогляд, що вона повністю перебудувала своє життя і підхід до виховання своїх дочок. І тепер і вона, і її доньки — впевнені у собі самодостатні жінки, які реалізувалися в своєму житті. Мені приємно відчувати, що я посприяла зміні її світогляду, що стало поштовхом для її самореалізації. Тож вплив на життя конкретних особистостей музей таки мав.

На жаль, війна завадила активній діяльності музею, потік відвідувачів знизився. Зараз він відкриває двері тільки під замовлення екскурсій або якихсь заходів. Наша команда продовжує працювати дистанційно.

— На вашу думку, які питання гендерної рівності сьогодні найбільш актуальні в Україні і потребують розв’язання?

— Я нещодавно знайомилася з матеріалами щодо проблем, з якими найчастіше стикалися українки 140 років тому. То, на жаль, за цей час мало чого змінилося: жінки продовжують потерпати від насильства, сексуальної експлуатації, проституції й торгівлі людьми. І війна росії проти України лише погіршила ситуацію. Особливо це стосується ситуації з сексуальним насильством.

Менш кричущою проблемою, але не менш важливою, є представлення жінок у владі. Якщо в системі освіти, системі охорони здоров’я жінки набули більшого впливу, ніж раніше, то саме у владних структурах їх присутність і доступ до рівня прийняття рішень ще недостатні. Я вивчала це питання.

Існує твердження, що потрібно 30%, аби група стала видимою та 40%, аби її почули. Тому, коли я чую вихваляння, що в певних органах влади 15-20% жінок, то я відповідаю, що цього замало.

— Ви згадали про події 140-річної давності. Дійсно, 8 грудня 1884 року українські феміністки зібралися вперше. Тож у 2024 році в Україні відзначатимуть 140 річницю жіночого руху і Ви дотичні до реалізації цього проєкту. Розкажіть про нього трохи докладніше.

— Заходи до 140-річчя українського жіночого руху стали частиною проєкту «Жінка для жінки: підтримка лідерства ВПО та посилення впливу на прийняття рішень». Він спрямований на розбудову потенціалу переміщених жінок та дівчат, підтримку жіночого лідерства та посилення їх впливу на прийняття рішень на різних рівнях — від місцевого до національного.

Я сподіваюся, що різні заходи, передбачені цим проєктом, допоможуть жінкам та дівчатам, які через війну були вимушені залишити свої домівки, стати більш впевненими у собі, підтримувати одна одну, а можливо й стати лідерками у своїх приймаючих громадах. Особисто для мене, важливим є те, що ця ініціатива об’єднала людей зі всієї України, які сприяють формуванню гендерночутливого суспільства. І підґрунтям для спільної співпраці стало підписання відповідного Меморандуму. Дізнатися більше про це можна на онлайн-платформі «Простір гендерної культури».

— Пані Тетяно, Ви багато розповіли про себе. То останнє запитання: хто з видатних українок є для Вас найавторитетнішими особами, взірцем боротьби за права жінок?

— Якщо говорити про історичних постатей, то для мене іконою є Мілена Рудницька. Я дуже її поважаю і вона мені дуже близька. Мілена Рудницька була людиною з системним поглядом, це мені дуже імпонує. До речі, вона була журналісткою. Дуже освічена жінка. Фраза «Жіночий рух діє в усіх жінках, навіть коли вони цього не знають і цього не хочуть, — навіть, коли вони на словах його відрікаються» належить саме їй. В нашому музеї у Харкові є її праці. В них вона пише про те, що, жінка лише тоді стане повноцінним членом суспільства, коли звільниться від домашньої праці, та про те, що народ — це не тільки чоловіки, але й жінки.

До 140-річчя українського жіночого руху

Як зазначає Тетяна Ісаєва, не дивлячись на певне покращення ситуації щодо гендерної рівноправності в Україні від 1884 року, подальша боротьба за права жінок залишається дуже актуальною. І 140-річчя українського жіночого руху є гарною можливістю посприяти укріпленню позиції жінок у суспільстві.

Програма заходів, присвячених 140-річчю українського жіночого руху, насичена і різноманітна. Від початку січня 2024 року відбуваються тематичні лекторії, публікуються жіночі історії, відзначаються важливі для жіночого руху дати. Ознайомитися з заходами, які вже відбулися та які заплановані, можна за допомогою календаря на жіночій інформаційно-комунікаційній платформі «Простір гендерної культури».

Так, можна долучитися до онлайн-зустрічей в рамках ініціативи «ЇЇЛЕКТОРІЙ». Найближча лекція Алли Швець «Нам судилося жити на переломі двох епох»: «Союз Українок» і жіночий рух періоду міжвоєння» відбудеться вже цієї середи 21 лютого о 18:00.

А ініціатива «Робимо жіночу історію видимою» пропонує:

• курс «Студія дизайну» (менторка Оксана Гріга);
• курс «Видимі: українки в історії» (менторка Слава Світова);
• курс «Жіноче купе» (менторка Ганна Почтаренко);
• курс «Жінка і дух часу: витоки, ідеї й залаштунки українського жіночого руху» (менторка Алла Швець);
• курс «Інформаційні технології та їх допомога в роботі з жіночою історією» (менторка Катерина Юркова);
• курс «Поговоримо про жіночу історію: підготовка екскурсії твоїм містом» (менторка Ірина Ушно);
• курс «Зала слави «Неймовірні жінки України» (менторка Галина Островерхова);
• курс «Твій досвід вартий уваги» (менторка Олена Бєлоліпцева);
• курс «Фабрика квізів» гра-квіз (менторка Оксана Гріга).

Матеріал створено за підтримки Волинського пресклубу.

Читайте також: Пів століття в освіті. Історія Оксани Михайлової, яка любить навчатися та навчати

Читайте також: «Нас називали вчителями «нового покоління»: Вікторія Скриганюк про навчання без стереотипів

Читайте також: Розвінчування стереотипів. Історія Ірини Сашко та її шлях до науки і віри