Молодь у час війни

Вона відкладає все на останній момент і завжди запізнюється. Зате встигає керувати шкільним парламентом, представляти молодь на обласному рівні, захищати наукові роботи й читати Агату Крісті між засіданнями комісій. Анастасія жартома називає це своєю «поганою звичкою». Насправді це просто її темп — швидший за більшість.

Молода лікарка-ендокринологиня з Ярмолинець обрала не велике місто, а Городоцьку громаду. Тут вона щодня допомагає людям розібратися зі складними гормональними порушеннями, вчить пацієнтів відповідальності за власне здоров’я і переконана: вдома завжди краще.

Висока, струнка, з кучерявим волоссям і посмішкою, від якої на душі стає світліше. Вона любить експериментувати і береться лише за ті справи, які точно доведе до кінця. Дивлячись на неї, складається враження, що в добі не 24 години, а 48. Як вона встигає усе зробити і ввечері мати вигляд не втомленої, а бадьорої — просто не вкладається в голові.

Його історія — це нетиповий мікс інтелектуальної праці та роботи на землі. Поки в університетських аудиторіях Тарас аналізував політичні режими, у власному саду він висаджував дерева фундука, закладаючи основу для власного бренду. Про ідентичність, бізнес під час війни та «психологічні важелі» маркетингу — у нашому інтерв’ю.

Богдан Домінов планував перекладати тексти, але війна змусила його «перекладати» складні сенси життя для підлітків. Поки однолітки шукають драйву у мегаполісах, молодий городоччанин свідомо обрав кабінет англійської у рідному ліцеї. У монолозі ми розповідаємо історію вчителя, який ламає стереотипи про «жіночу професію», носить худі з аніме та стає для своїх учнів не просто педагогом, а старшим другом, з яким не страшно навіть під сиренами.

Вона ще у сьомому класі точно знала: буде вихователькою і житиме лише у Городку. Щоправда, був період, коли юнацький максималізм взяв своє — Аліні здалося, що педагогіка «це не круто» і вона вирішила стати поліцейською. Та мама, знаючи непосидючу вдачу доньки, лагідно порадила: «Тобі це не пасуватиме, спробуй себе з дітьми».

В одинадцятому класі Вікторія Жолобайло мріяла про життя за кордоном. Хотіла бути незалежною, жити за європейськими стандартами й бачити світ. Свою мрію дівчина здійснила. Однак, поживши на чужині, повернулася у свій затишний Городок із переконанням: навіть у невеликому місті можна бути щасливою і будувати майбутнє, допомагаючи тим, хто поряд.

Вона приїхала до Городка з іншого регіону країни — без чіткого плану, але з внутрішньою потребою бути в русі й ставати корисною. Сьогодні Діана Гункіна — одна з тих молодих людей, які не просто адаптувалися до життя в умовах війни, а стали невід’ємною активною частиною Городоцької громади.