Від першого виходу
Щосуботи на центральній площі у Городку звучить одне й те саме нагадування: зниклі безвісти — не означає забуті. За час проведення акції її учасники пережили разом дощі, спеку й морози, створили власні традиції та символи і не пропустили жодної суботи. 10 жовтня відбулася уже 80-та така акція. Цього разу громада підтримала родини зниклих безвісти воїнів патріотичним автопробігом — щоб голоси тих, хто не може сказати за себе, стали ще гучнішими.
Все почалося з родин
Першу акцію «Зниклі безвісти — не означає забуті» у Городку провели 13 квітня 2025 року. Її ініціювали батьки військового Олександра Дідура, який зник безвісти у липні 2024 року.
Віра ДідурФото: Городок.City
— Прагну таким чином привернути увагу мешканців нашої громади до теми пошуку захисників, які зникли безвісти. Ми не маємо права забувати про них. Ні ми, ні держава, — наголосила тоді мати захисника Віра Дідур.
Батьків Олександра підтримали й інші родини військовослужбовців, які отримали сповіщення про зникнення своїх близьких, а також представники міської влади. Тоді городоччани вперше зібралися біля пам’ятника Михайлу Грушевському з державними прапорами та світлинами своїх рідних.
— Ми надсилаємо запити, звертаємося до уповноважених органів, підтримуємо зв’язок із побратимами. Але відповіді надходять із великим запізненням або залишаються надто загальними, — зазначила учасниця першої акції Раїса Комарніцька, мати Юрія Комарніцького, який став на захист Батьківщини в перші дні повномасштабного вторгнення. — Не завжди зрозуміло, чи справді наші звернення опрацьовуються належним чином. Тому важливо, що ця акція відбулася за підтримки місцевої влади. Це нагадування про кожного зниклого бійця і, можливо, ще один шанс зрушити з місця процес пошуку мого сина.
Секретар Городоцької міської ради Олена Гріх, яка від початку була співорганізаторкою та учасницею зустрічей, тоді зазначила: сподівається, що така акція стане щотижневою традицією. Так і сталося.
Інсталяції та ювілейні зустрічі
19 квітня родини зниклих безвісти зібралися вдруге і домовилися виходити щосуботи о 9:00. Відтоді ця година стала для Городка особливою. Минали тижні, змінювалися пори року, але на площі знову й знову з’являлися люди з портретами своїх рідних.
Від 13 квітня не минуло жодної суботи без акції. Щотижня до родин долучалося все більше людей: жителі сіл громади, волонтери, представники міської ради, фахівці із супроводу ветеранів, священники. Водії, проїжджаючи повз, підтримували їх гучними сигналами автомобілів. Згодом учасники почали створювати інсталяції. Так під час різдвяної, 38-ї акції, на центральній площі накрили святковий стіл — із кутею, мандаринами, цукерками й свічками. Навколо стояли порожні стільці, на спинках яких висіли військові кітелі тих, хто мав би бути поруч із рідними на Різдво. Часто у центрі з’являлися військові берці як символ конкретної людини.
Вікторія ШпакФото: Городок.City
— На акцію я вдягаю військову куртку з прізвищем брата та приношу його берці, — розповідає Вікторія Шпак, яка чекає на свого брата Валентина Снігурського. — А 14 березня стояла протягом усієї акції із зав’язаними очима. У цей час я постійно думала про брата — уявляла його в полоні, у кайданках, коли він не знає, що відбувається навколо. Таким чином я хотіла нагадати городоччанам про знущання, які доводиться переживати українцям у російському полоні, про те, що вони перебувають в інформаційній ізоляції. Ми робимо це, щоб люди не забували про наших рідних, щоб говорили про них і допомагали у пошуках. Я вірю, що чим більше буде уваги до цієї теми, тим ближчою стане мить їхнього повернення.
Ювілейні зустрічі ставали приводом для створення нових символів. Під час 50-ї акції у небо запустили сині та чорні кульки.
50-та акція на підтримку родин полонених та зниклих безвісти захисників України.Фото: Городок.City
— Чорний колір символізує землю й тугу, а блакитний — небо та надію. Для нас це ніби стан між небом і землею. Кожен запускав кульку з думкою про свого рідного — з надією, що його знайдуть і він повернеться додому, — пояснює Катерина Гудкова, яка чекає на повернення батька.
Згодом у щотижневих акціях з’явилася ще одна чуттєва традиція — дзвонити наприкінці зустрічі у маленькі дзвіночки. Їхній звук — це своєрідне продовження головної ідеї: надати гучності голосам тих, хто сам не може нагадати про себе.
У день 60-тої акції у Городку відкрили інтерактивну інсталяцію «Серце надії». Металева конструкція у формі серця, зшитого нитками, влаштована так, щоб із часом змінюватися разом із долями людей: якщо захисник повернеться — прапорець із його ім’ям можна буде зняти.
Урочисте відкриття інсталяції «Серце надії».Фото: Городок.City
— Хочеться, щоб люди бачили й пам'ятали про наших хлопців, підтримували родини, які живуть у цьому болю та невідомості, — ділилася учасниця акції Оксана Гольник, родина якої вже понад рік чекає звістки про близьку людину.
Під час 70-ї акції було вставновлено «Скриню надії». Тепер кожен може написати листа для українського воїна, який перебуває в невідомості чи в російському полоні. Першими свої послання туди опустили діти зниклих безвісти військових.
— Ми встановили цю скриньку, щоб люди могли написати листа своєму рідному і мали більше можливостей його передати. Через «Скриню листів надії» листи часто доходять легше, ніж коли їх окремо надсилають до Координаційного штабу. Це ще одна можливість нагадати нашим хлопцям: їх люблять, пам'ятають і чекають, — зазначила Олена Нечай, яка чекає з полону брата Ігоря.
Городоччани пишуть листи своїм рідним.Фото: Городок.City
Листи для полонених та тих, чия доля залишається невідомою, передають через відповідні державні механізми, зокрема Координаційний штаб. Інші послання дбайливо зберігаються до моменту повернення захисника додому.
Біль втрат та підтримка одне одного
За півтора року щосуботніх зустрічей учасники акції стали родиною, де кожен ділить біль і надію з іншими. Ця згуртованість виявилася надважливою, коли до деяких сімей почали надходити найважчі звістки. Рідні Олександра Дідура та Андрія Бардара уже поховали своїх синів, мама Дениса Гулька після довгих місяців пошуків отримала рішення суду про визнання сина загиблим, хоча його тіло досі не повернули додому. І у такі моменти саме підтримка тих, хто був поруч на площі, допомагала пережити непоправне.
80-та — ще гучніше
10 жовтня городоччани уже 80 раз зібралися у центрі міста. Та цього дня вирішили нагадати про зниклих ще гучніше — масштабним патріотичним автопробігом, який організували Городоцька міська рада спільно з ветеранською організацією.
— Сьогодні надзвичайно важливий день — проводиться вже 80-та акція на підтримку наших зниклих безвісти, — зазначає голова ветеранської спілки та учасник автопробігу Роман Циганчук. — Ви самі розумієте, ми маємо підтримувати ці родини, аби вони відчували, що не залишилися сам на сам із цією бідою. Ми як ветерани, котрі втрачали побратимів, чудово їх розуміємо. Усі ми щиро переживаємо за них і будемо стояти пліч-о-пліч до кінця.
Колона автомобілів почала формуватися біля Кургану пам'яті на в'їзді до Городка зі сторони Сатанова. Водії закріпили на авто патріотичну символіку та прапори із портретами зниклих безвісти захисників.
— Зараз такий час, коли ми маємо триматися разом і підтримувати кожен кожного, — додає ветеран Дмитро Тимошевський. — У нас є загиблі, є зниклі безвісти — і кожна така родина має відчувати нашу загальну підтримку.
До акції долучилися не лише городоччани. З Сатанова приїхала делегація волонтерів та рідних, для яких біль цієї війни є спільним і неподільним.
— Мотивація в нас одна. Ми віримо, молимося й знаємо, що всі наші хлопці, які вважаються зниклими безвісти, живі і повернуться додому, — говорить волонтер із Сатанова Олександр Вейко. — У Сатанові також чимало зниклих безвісти земляків, тому ми завжди з великою готовністю долучаємося до таких заходів — і в Городку, і в Хмельницькому, і в рідному селищі. Пам'ятаймо: війна триває. Будьмо згуртованими, бо хто, як не ми, має боротися за наших хлопців.
— Для нас немає «наших» чи «ваших» хлопців — Україна єдина, і ми всі разом чекаємо на їхнє повернення. Вірю, що колись вони прочитають вашу статтю і дізнаються, як сильно ми їх чекали, — додає Оксана Бурячек із Сатанова, яка чекає на повернення зниклого безвісти родича. .
Рівно о 9:00 усі учасники вийшли з машин і вшанували пам'ять полеглих Героїв під час загальнонаціональної хвилини мовчання. Після хвилини мовчання автоколона рушила містом. На шляху водії безперервно сигналили у клаксони, а городоччани уздовж узбіч схиляли голови, дехто ставав на коліна. На площі Героїв Майдану водіїв зустрічали учасники щосуботної акції. Далі автоколона прослідувала вулицею Шевченка до автовокзалу та віддали шану полеглим Героям на Алеї Слави.
— Сьогодні зібралося дуже багато людей. Це було неймовірно зворушливо, до сліз. Звичайне людське співчуття та допомога громади нам зараз дуже потрібні, — додає учасниця акції Наталія Золотова.
— Це шана пам'яті загиблих та спомин про тих, хто зник безвісти, — наголошує учасник автопробігу Владислав Майданюк. — Суспільство має завжди пам'ятати про те, що наші воїни віддавали й продовжують віддавати свої життя за Україну.
Як підкреслила секретар Городоцької міської ради, проблема зниклих безвісти залишається спільним болем всієї України і цей автопробіг став символом єдності українців та солідарності з тими, хто чекає на своїх близьких.
— Дякую усім учасникам 80-тої акції «Зниклі безвісти — не означає забуті» і особливо нашим ветеранам, — зазначила Олена Гріх. — Ми зобов’язані повернути всіх наших героїв додому. Коли щосуботи наприкінці акції матері підходять до банера з фотографіями, обіймають їх і плачуть — серце крається від болю. Тому я вкотре звертаюся до городоччан: якщо ви в суботу проїжджаєте повз майдан, посигнальте. Це простий, але важливий знак для тих, хто там стоїть, — знак того, що їх чують, підтримують і вони не самі.
Цього дня в автопробігу взяли участь 43 автомобілі. Символічний збіг — на площі зібралися 43 рідних із прапорами та світлинами захисників у руках.
Станом на 12 жовтня у Городоцькій громаді невизначеною залишається доля 119 осіб.
