Історії із життя

Наші діти уже ніколи не будуть такими, як раніше. Ні ті, хто чув та бачив війну на власні очі, ні ті, хто про неї чує, читає і живе у відносній безпеці. Слово «війна» сьогодні — їхня буденність: страшна, жорстока, несправедлива, та, що руйнує їх світ, рідний дім та життя.

1 грудня 2020 року на 7-му році окупації Радіо Донбас.Реалії пройшлося містом Горлівка. Місто — промисловий гігант — стало одним з епіцентрів подій «русской весны» 2014-го. Місто, де сталися моторошні страти українських патріотів, де під час окупації спробували перезапустити найбільше хімпідприємство України і де щодня після 21:00 блокпост російських гібридних сил закривав в'їзд до міста і люди залишалися ізольованими не лише від України, а й від непідконтрольної території.

5 травня вона вперше відзначала свій день народження на Заході України. Не з власної волі. Сюди її привела війна, яка поділила життя молодої дівчини на два етапи: до та після.

Історія сім’ї Тетяни та Олексія Маматових, які проживали на Харківщині, у Золочеві, за 45 кілометрів від кордону з рф. І ніколи не думали, що на старість їм доведеться тікати від війни.

У таких нелюдських умовах довелося жити сім’ї із Сєверодонецька. Невеличке місто на сході України — адміністративний центр Луганської області та Сєверодонецького району, зараз орки стирають з лиця землі. Саме там колись проживала сім’я Непомнящих, допоки у їхній дім не увірвалася війна.

Сьогодні він мотає по футбольному полі м’яч, спілкується з друзями та насолоджується сонячною, весняною погодою. Каже, інколи навіть забуває, що в країні війна. Хоча, ще два місяці тому, ховався від обстрілів у гаражі та здригався від кожного шерхоту.

Над ним літали ворожі літаки і зовсім поряд вибухали ракети. Він готував їжу на багатті біля під’їзду, а воду, у перервах між обстрілами, набирав з колодязів та з моря. Коли у місті ставало дуже небезпечно і не було змоги дійти до криниці, маріупольчанин топив сніг. 

«Його найкращий друг підірвався на міні. Він дуже важко переживав цю втрату. Постійно рвався на фронт, наче хотів помститися за смерть товариша», — розповідає мати 20-тилітнього Разміка із міста Миколаєв, яке за час російсько-української війни стало містом-героєм.

«Всі воєнні дії відбувалися вночі. З 21 години вечора до шостої ранку обстріли не припинялися ні на секунду. Ми чули, як над нами літали літаки і як, десь зовсім поряд, вибухали ракети. А вранці наставала тотальна тиша», — розповідає юний мешканець смт Макарів, що на Київщині.

Вони майже місяць жили під обстрілами, спали у погребі та дивилися увічі ворогу, який вигнав їх із рідної домівки. Втікаючи від війни, вони опинилися у Городку. Зупинилися в Інституті Богословських Наук Непорочної Діви Марії Кам'янець-Подільської дієцезії. І там, після 35 років спільного життя, обвінчалися під час Великоднього Богослужіння.

Анна Бузанова з чоловіком та маленькими дітками тиждень жила у ванній кімнаті під звуки вибухів. Аби у разі влучання ракети у дім, ніхто не поранився, під час повітряних тривог вони накривалася матрацами... Тривоги були часто, адже їхнє містечко Ірпінь, що на Київщині, орки бомбили з першого дня повномасштабної війни.

З 1 квітня у Городоцький міській багатопрофільній лікарні працює новий лікар-кардіолог Юрій Московець. Медик у Городок приїхав із Бучі. Чоловік вдруге у своєму житті втікав від війни. Обидва рази він залишався без нічого: житла, роботи та спокою у душі.